Сторінка
1

Латинська Америка після війни за незалежність (до початку ХХ ст.)

Міжнародне і внутрішньополітичне становище латиноамериканських держав після Самостійний розвиток молодих латиноамериканських країн після Визвольної війни гальмували господарська розруха, пережитки феодалізму в економіці, масовий притік у регіон дешевих товарів із розвинених країн. Франція і особливо Британія, формально визнавши незалежність нових держав та уклавши з ними торгові договори, користувалися їхнім тяжким становищем для надання кабальних позик, отримання в оренду рудників і копалень та захоплення внутрішніх ринків. Формування національних держав у Л.А. відбувалося в обстановці запеклого суперництва за владу поміщицьких угруповань, що призводило до частих військових переворотів та генеральських диктатур.

І Болівар, і чимало його соратників на початку ХІХ ст. сподівалися на допомогу США – першої демократичної республіки у Західній півкулі, що виборола свою незалежність у кривавій війні з Британією. “Ми самотні, ми вимушені звернутися за допомогою до Півночі передусім тому, що вони наші сусіди і брати, а також у зв’язку з тим, що у нас немає ні засобів, ні можливостей для контактів з іншими країнами”, - писав Визволитель.

Дійсно, президент США Джеймс Монро у спеціальному посланні сенату від 8 березня 1822 р. запропонував офіційно визнати Буенос-Айрес, Велику Колумбію, Мексику, Чилі та Перу, а 2 грудня наступного року в посланні конгресу застеріг європейські держави і Росію, що США розглядатимуть будь-яку спробу втручання у справи Західної півкулі як загрозу власній безпеці. Це формулювання було спрямоване проти висунутих Священним союзом принципів “легітимізму” та “права” на інтервенцію з метою відновлення влади “законного монарха”.

Але, з іншого боку, Монро заявив, що США будуть триматися осторонь від європейських справ, включно з існуючими колоніями в Л.А. Тому Вашингтон виступив проти створення пропагованої Боліваром латиноамериканської конфедерації та силового визволення Антільських островів від іноземних колонізаторів. “Подивіться уважно на карту, - говорив наприкінці Визвольної війни Болівар своєму ад’ютанту генералу О’Лірі. – На півночі ви побачите США, нашого могутнього сусіда, дружба котрого до нас заснована на арифметиці: даю тобі стільки-то, взамін хочу вдвічі більше. Сполучені Штати захопили Флориду . зазіхають на Кубу і Пуерто-Ріко. Якщо мексиканці дозволять, то вони приєднають Техас, та, мабуть, і всю Мексику”.

У червні-липні 1826 р. з ініціативи Болівара був скликаний Панамський конгрес, що мав визначитися із оформленням конфедерації латиноамериканських республік, але Чилі та Аргентина ухилилися від участі у ній. Усе ж після десяти пленарних засідань вдалося підписати 4 договори, найважливішим із котрих була угода “Про постійний союз, лігу і конфедерацію”. Її метою проголошувалася охорона суверенітету й незалежності всіх та кожної зокрема країн Л.А. проти іноземного панування, а також сприяння порозумінню між народами регіону. Положення про створення спільних військових частин і флоту були деталізовані у спеціальній угоді “Про контингенти збройних сил, які кожна країна має надати у користування для спільних цілей”.

Однак незважаючи на те, що пункт про створення верховного органу влади, до котрого увійшли б представники кожної країни, був вилучений із тексту договору, перший досвід встановлення тісного латиноамериканського співробітництва закінчився невдачею. Невдовзі сепаратистські виступи привели до повалення влади Болівара в Перу і Болівії, на початку 1830 р. під зливою звинувачень у прагненні до диктатури він пішов у відставку, що прискорило розпад Великої Колумбії на Венесуелу, Еквадор і Нову Гранаду (з 1863 р. – Сполучені Штати Колумбії). У 1838-1839 рр. внаслідок громадянської війни Федеративна республіка Центральної Америки також розпалася на Гватемалу, Гондурас, Коста-Ріку, Нікарагуа і Сальвадор.

Минуло лише півдесятиліття після смерті Болівара, як його найгірші побоювання щодо латиноамериканської політики США почали справджуватися. Рабовласники південних штатів організували вторгнення збройних загонів до Техасу і проголошення там “незалежної республіки”, в 1836 р. мексиканський президент генерал Санта Анна на чолі 6-тисячного війська рушив на їхнє приборкання, але потрапив у полон і підписав ганебну угоду про передачу США величезної території. У 1845 р. США остаточно анексували Техас, незважаючи на протести мексиканського уряду, а в травні наступного року, спровокувавши сутичку американських і мексиканських вершників на березі р.Ріо-Браво-дель-Норте, вашингтон офіційно оголосив війну Мехіко.

Мексиканська армія вчинила стійкий опір загарбникам, в окупованих районах розгорнулась партизанська війна, проте коли уряд спробував конфіскувати на потреби оборони частину церковних багатств, клерикально-поміщицькі кола в лютому-березні 1847 р. організували заколот. Це допомогло американській армії потіснити партизан і висадити десент у мексиканському порту Веракрус, 14 вересня того ж року після кривавих боїв він захопив Мехіко. За мирним договором від 2 лютого 1848 р. до США відійшло 3/5 території Мексики – увесь Техас, Каліфорнія і Нова Мексика, загалом 2,3 млн. кв.км. В якості “компенсації” Вашингтон сплатив Мехіко 15 млн. дол. і взяв на себе задоволення фінансових претензій американських власників до мексиканського уряду на суму в 3,2 млн. дол. Учасник цієї війни (попри свою волю) майбутній президент США Улісс Грант назвав її “однією з найнесправедливіших війн, які коли-небудь сильна нація вела проти слабої”. В 1853 р. США примусили Мексику поступитися за мізерну суму ще частиною її території.