Сторінка
3

Латинська Америка після війни за незалежність (до початку ХХ ст.)

Вільні селяни країни, в більшості індіанці та метиси, чинили загарбникам відчайдушний спротив під гаслом “свобода або смерть”, лише криваве винищення мешканців та абсолютна перевага в силах принесли перемогу завойовникам. Чисельність селянського населення Парагваю зменшилася з 1 млн. до 200 тис. чол., землі селян захопили поміщики, країна мала сплатити 200 млн. песо контрибуції, близько половини її території анексувалося Бразилією та Аргентиною.

Чилі за підтримки Великої Британії, що отримала монопольне право на вивезення чилійської селітри, в 1879-1884 рр. вела другу Тихоокеанську (Селітряну) війну проти Болівії й Перу. Вчетверо менша за чисельністю, проте краще професійно підготовлена чилійська сухопутна армія захопила багату на селітряні родовища пустелю Атакама, що належала Болівії, й оволоділа перуанською столицею. В результаті переможної війни до Чилі відійшло 180 тис. кв. км багатої на селітру території Болівії, в результаті чого остання втратила вихід до Тихого океану, а Чилі посіла панівне становище на тихоокеанському узбережжі Південної Америки. Гірничовидобувна промисловість андських держав майже на століття потрапила в руки іноземних компаній, їхній соціально-економічний розвиток помітно загальмувався.

В останній третині ХІХ ст. швидко росла залежність регіону від іноземного капіталу, на 1876 р. заборгованість латиноамериканських республік лише британським банкірам становила 120 млн. ф ст. Розвинені капіталістичні держави були зацікавлені у збереженні в країнах Л.А. монокультурної економіки, заснованій на виробництві сировини. На селі консервувалися докапіталістичні форми виробничих відносин, загарбані у індіанців Ла-Плати, Чилі та Юкатану землі розпродувалися тільки крупними ділянками, що виключало можливість утворення прошарку фермерів. 90 % сільського населення залишилися безземельними і змушені були наймитувати в латифундіях, частина селян емігрувала до міста, сформувавши резервну армію праці.

Інтенсивний ріст промисловості відбувався лише в Аргентині, Уругваї, Чилі та Мексиці, що значно випереджали інші латиноамериканські країни за темпами соціально-економічного розвитку. В Чилі провідною галуззю економіки стала гірничовидобувна промисловість, експлуатація родовищ міді й монополія на цінну мінеральну сировину – натуральну селітру відкривали перед урядом можливість інвестування капіталів у нові промислові об’єкти. Аргентина, Мексика і Уругвай, що мали сприятливі природні умови для великотоварного сільськогосподарського виробництва, використовували його в цілях накопичення капіталу. Велику роль у формуванні національного обличчя цих країн відіграла масова європейська іміграція, лише в Аргентину протягом 1880-1900 рр. прибуло біля 1,5 млн. чол.

У більшості латиноамериканських на кінець ХІХ ст. контроль над політичною владою зберігав блок латифундистів, торговельної буржуазії, консервативних військових і клерикальної верхівки. Водночас дедалі активніше про себе заявляла на політичній арені реформаторськи налаштована національна буржуазія, що кинула виклик пануванню олігархічних угруповань.Створені нею політичні партії (Прогресивна ліберальна, Демократична і Радикальна – в Чилі, Громадянський радикальний союз – в Аргентині, партія “Колорадо” – в Уругваї) проголосили своєю метою здійснення глибоких демократичних реформ.

Однією з перших латиноамериканських країн, де представникам середнього класу вдалося легально потіснити олігархічні угруповання і добитися політичної влади, стала Чилі. Президент Хосе Бальмаседа (1886-1891 рр.) виступив проти експансії іноземного капіталу і висунув гасло “Чилі для чилійців”, за його правління були обмежені права католицької церкви, заохочувався розвиток освіти, розгорнулося будівництво залізниць, портів і громадських споруд. Але внутрішній реакції вдалося спровокувати антипрезидентський заколот і громадянську війну, Бальмаседа після поразки урядових військ покінчив життя самогубством.

В Аргентині, де протягом 70-х рр. завершилося створення централізованої держави, президент Домінго Сарм’єнто (1868-1874 рр.), прихильник ідей утопічного соціалізму, шляхом реформ у землеробстві, вівчарстві та будівництва шляхів намагався перетворити країну в розвинену капіталістичну державу. Він заохочував іміграцію, впроваджував протекціоністські заходи для захисту національної промисловості, заснував Національний банк і Академію наук, збудував сотні шкіл, лікарень і публічних бібліотек. Коли в 1880 р. влада в Аргентині повернулася до рук земельної й торгово-посередницької олігархії, Громадянський радикальний союз Іполіто Ірігойена, майбутнього президента країни очолив масові виступи трудящих.

У Бразилії під тиском офіцерів-республіканців у 1888 р. був прийнятий закон про звільнення рабів без компенсації їхнім власникам (але і без землі), а 15 листопада наступного року імператор Педру ІІ був скинутий, країна проголошена федеративною республікою. Право голосу було надане всім грамотним чоловікам, що досягли 21 року, у січні 1890 р. був виданий декрет про відділення церкви від держави.

На Кубі патріотичні сили об’єдналися в рядах створеної Хосе Марті Кубинської революційної партії (1892 р.), а 24 лютого 1895 р. на острові спалахнуло збройне повстання, що поклало початок національно-визвольній революції. Її рушійними силами стали середні верстви і селянство, вже у вересні 1895 р. Конституційна асамблея в одному із звільнених міст затвердила Основний закон, що проголошував відділення Куби від Іспанії та створення вільної й незалежної республіки. До початку 1898 р. Визвольна армія під командуванням ветерана попередньої війни за незалежність Антоніо Масео очистила від іспанських військ більшу частину острова.