Сторінка
3

Перетворення Японської імперії у світову державу та її військова поразка

Наприкінці 1939 р. японський уряд проголосив гасло створення "Великої Східноазійської сфери процвітання", а генералітет приступив до розроблення конкретних планів завоювання європейських колоніальних володінь. Уже в січні 1940 р. Токіо звернувся з ультиматумом до Нідерландів, вимагаючи надання йому в Індонезії торговельних переваг і гарантованих поставок великих обсягів нафти та каучуку. У червні емігрантський нідерландський уряд погодився з цим, тоді ж французький генерал-губернатор Індокитаю дав згоду на розміщення японських спостерігачів на північнов'єтнамських залізницях. Навіть

Британія під тиском Токіо в середині липня на 3 місяці закрила Бірманську дорогу, що поставило гомінданівську армію на грань повної поразки.

Заохочений першими успіхами, другий уряд Коное наприкінці серпня 1940 р. добився від французької колоніальної адміністрації дозволу на введення до Індокитаю японських військ. З огляду на такий розвиток подій США у вересні припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіадеталей до Японії У відповідь Токіо 27 вересня 1940 р. підписав із Берліном спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, розмежування "життєвого простору". Вона була спрямована не проти СРСР, а проти США, до того ж, незважаючи на невдовлення Берліна, 13 квітня 1941 р. Японія підписала із Кремлем пакт про ненапад на 5 років.

Наступного місяця прем'єр-міністр Коное оголосив 3 принципи нормалізації японо-американських відносин: 1) визнання Японії та Китаю союзниками в антикомуністичній боротьбі; 2) дипломатичне визнання Маньчжоу-Го; 3) вироблення координованої політики протидії поширенню комунізму в ПСА. Затягування Вашингтоном переговорів призвело до зміни японського уряду й призначення його главою 15 жовтня 1941 р. ультрарадикала Тодзіо. Японія остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні, що мали тривати 3 місяці й привести до окупації Яви, Суматри, Борнео, Малайї, захоплення Сінгапура та американських баз на Філіппінах, Гуамі й Вейку.

Тихоокеанська війна почалася несподіваним масованим ударом японського авіаносного об'єднання уранці 7 грудня 1941 р. по головній базі ВМС США Пірл-Харбор на Гавайських островах. Підготовлена у суворій таємниці й добре продумана операція принесла Токіо значний успіх: США втратили 5 лінкорів і 13 інших кораблів різних класів, ще 2 лінкори були серйозно пошкоджені, на землі та у повітрі було знищено 188 американських літаків. Японці втратили лише 29 літаків та 5 карликових підводних човнів, уся бойова операція тривала менше 2-х годин.

Уже наступного дня після нападу на Пірл-Харбор японські війська висадилися у Таїланді, а 10 грудня - на Філіппінах, того ж дня біля берегів Малайї японська авіація зуміла потопити найсучасніші кораблі британського флоту - лінкори "Ріпалс" і "Принц Уельський". Шоковані темпами просування японських військ, британці й американці терпіли поразку за поразкою, 25 грудня 1941 р. японці захопили Гонконг, 12 лютого наступного року капітулював Сінгапур. До березня Японія захопила Яву й більшу частину Філіппін (лише на півострові Батаан у полон потрапило 78 тис. американських солдат), у квітні 1942 р. реальна загроза японського вторгнення нависла над Австралією та Новою Гвінеєю.

Кінець японській експансії на Тихому океані був покладений у травні-червні 1942 р. у морських битвах у Кораловому морі та біля атола Мідуей, в результаті, котрих японці втратили 5 авіаносців. У липні ситуація на фронтах стабілізувалася й почалося затишшя, на той час Японія окупувала Таїланд, Малайю, Бірму, Філіппіни, Індонезію, Індокитай та двоє з Алеутських островів загальною площею 8 млн. кв. км із населенням 400 млн. чол.

Відповідно до стратегічного значення захоплені, а також ті території, що лише планувалося окупувати, Токіо розділив на 3 зони. До першої увійшли Маньчжоу-Го, окуповані райони Китаю, Внутрішня Монголія, о.Лусон, після початку війни з СРСР до неї планувалося приєднати землі на південний схід від Нерчинська і східну Зовнішню Монголію. Друга зона мала охоплювати решту території Китаю, центральні райони Зовнішньої Монголії, Тибет, Східну Індію, Бірму, Таїланд, Індокитай, Малайю, Індонезію, Нову Гвінею, Філіппінські острови без Лусону, Північний Сахалін і Сибір до оз.Байкал. До третьої зони окупації японці збиралися включити Сибір до Омська, Камчатку, Східний Туркестан, Західну Монголію, Афганістан, Східний Іран, Непал, Індію, Австралію, Нову Зеландію та Гавайські острови. У цілому Японія збиралася захопити третину земної поверхні, на котрій проживала майже половина людства.

Для реалізації програм використання окупованих територій у вересні 1941 р. у Токіо було створено спеціальний комітет, що 13 лютого 1942 р. був реорганізований у Комітет (згодом міністерство) будівництва Великої Східної Азії. Обіцяючи надати в майбутньому Індонезії широке самоврядування, японці організували серед місцевого населення досить потужний рух "Трьох А ", що виступав за тісний союз і співпрацю з Японією. З числа індонезійців були сформовані допоміжні підрозділи "ромусю" й частини територіальної оборони ПЕТА. Наприкінці 1942 р. японці створили у Сінгапурі з військовополонених "Індійську національну армію" під командуванням лівого конгресиста Субхаса Боса, а у вересні 1943 р. - маріонетковий уряд Філіппін. Тоді ж Токіо проголосив незалежність Бірми й сформував Бірманську національну армію.