Сторінка
2

Війна за незалежність і утворення самостійних держав у Латинській Америці

С.Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели, а в серпні наступного року, розгромивши колоніальну армію при Боякі, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдат визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив “Основний закон республіки Колумбії” (в літературі більше відомої як Велика Колумбія), що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом був обраний Болівар, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карібського моря, Панами і Кіто.

Буржуазна революція 1820-1823 рр. в Іспанії позбавила Мадрид можливості перекинути до Америки нові війська, вона ж примусила крупних мексиканських поміщиків і купців, військово-бюрократичну верхівку, котрі побоювалися проведення новим іспанським урядом ліберальних реформ, стати на шлях проголошення незалежності. Армія під командуванням полковника Ітурбіде, що брав активну участь у каральних операціях проти патріотів, у вересні 1821 р. раптово захопила всі важливі центри країни і вступила в Мехіко. Наступного року Ітурбіде оголосив себе імператором під іменем Агустина І, але невдовзі змушений був відректися від престолу, в Мексиці утвердився республіканський лад, закріплений конституцією 1824 р. Після краху режиму Ітурбіде було визнано незаконним приєднання до Мексики генерал-капітанства Гватемала, і 1 липня 1823 р. з’явилася федеративна республіка Об’єднані провінції Центральної Америки (з наступного року – Федерація Центральної Америки).

Оскільки в гірській частині Перу на початку 20-х рр. ХІХ ст. залишалися великі контингенти іспанських військ, постало питання про керівництво бойовими операціями ними. Секретні переговори в липні 1822 р. у Гуаякілі між Боліваром і Сан-Мартіном виявили суттєві розбіжності між обома лідерами визвольного руху з військових і політичних питань. Невдовзі після них Сан-Мартін добровільно залишив політичну діяльність і емігрував до Франції, а Болівар з вересня наступного року очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві при Аякучо було розгромлене останнє їхнє крупне угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було назване Болівією.

Одночасно з іспанськими колоніями дістала незалежність і Бразилія, де визвольний рух мав повільніший і більш локальний характер.Ще в 1807 р. після окупації Португалії наполеонівськими військами регент Жуан (у подальшому португальський король Жуан VІ) з частиною своєї армії під охороною британського флоту втік до Ріо-де-Жанейро. Це призвело до лібералізації колоніального законодавства, зокрема, відкриття Бразильського банку та видання указу про свободу підприємницької діяльності в усіх галузях промисловості. В 1815 р. Бразилія стала формально рівноправною частиною “Об’єднаного королівства Португалії, Бразилії і Алгарві (півд. частина Португалії)”. Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VІ на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педру залишився в Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом “Свобода або смерть !” поширився по всій країні, не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам, Педру 7 вересня 1822 р. проголосив Бразилію незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. в країні було запроваджено конституцію, Педру І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.

Таким чином, у результаті Визвольної війни колоніальний режим був ліквідований в усій Л.А., за винятком Куби, Пуерто-Ріко, Гвіани та дрібних острівних володінь Британії й Франції у Карибському басейні. В ході війни на політичній карті світу з’явилися нові держави: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Об’єднані провінції Ла-Плати (з 1826 р. – Федеративна Республіка Аргентина), Парагвай, Східна Республіка Уругвай, Бразилія.

Визвольний рух у цих країнах, за винятком Бразилії, був спрямований проти абсолютизму і зіграв роль буржуазної революції: в них утвердився республіканський лад і запроваджені ліберально-демократичні конституції; покінчено з торговельними монополіями, заборонами і обмеженнями на підприємницьку діяльність; відмінені подушний податок і трудова повинність; ліквідована інквізиція; майже повсюдно скасовані рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.

Але Війна за визволення не привела (за рідкими винятками, наприклад, у Парагваї) до корінних змін соціально-економічної структури країн Л.А. Велике землеволодіння загалом залишилося недоторканим, поміщики-латифундисти і католицька церква повністю зберегли свої політичні позиції, індіанці та метиси залишилися у пригнобленому становищі.