Сторінка
2

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період здійснювалась за трьома основними напрямками: союзи із сусідніми державами, посилений курс на модернізацію своїх озброєнь і зусилля в міжнародних організаціях, і перш за все, у Лізі Націй щодо роззброєння Німеччини.

Для франко-англійських відносин 1926-1928 рр. було характерним зближення. Однак Англія більше орієнтується на Локарнські угоди і враховує інтереси Німеччини. Франція ставить питання про гарантію своїх кордонів на сході з боку Англії і США, але останні ухилялись від таких зобов’язань.

У роки світової економічної кризи міжнародна обстановка складалась несприятливо для Франції. Вона не змогла зміцнити свою оборону, втрачала свій вплив на вирішення європейських справ. Побічно це було результатом зростання могутності Німеччини. У липні 1931 р. США оголосили мораторій на репарації з Німеччини. Економічне становище Франції із-за цього явно погіршилося.

В обстановці зростаючої агресивності Німеччини й Італії серед французької політичної еліти посилилась боротьба двох зовнішньополітичних тенденцій. Одні виступали за поступки фашистським державам і зближення з ними, а другі схилялися до співпраці з СРСР у вирішенні проблем європейської безпеки. Барту, міністр закордонних справ в кабінеті Думерга був прибічником саме цієї лінії. Він запропонував підготувати два договори про взаємодопомогу – франко-радянський і Східний Пакт з участю СРСР, Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, прибалтійських держав і Німеччини. Це була спроба протиставити франко-радянський союз фашистській Німеччині. Німеччина відхилила цю пропозицію. Польща відмовилась підписати Східний Пакт. У жовтні 1934 р. за такий зовнішньополітичний курс Л. Барту був убитий фашистським агентом.

Договір про взаємодопомогу СРСР і Франції все-таки був підписаний в 1935 р. Новий міністр закордонних справ Лаваль, вище воєнне командування Франції в особі Петена, Вейгана виявили відверту ворожість до франко-радянського договору, тому-то ратифікація його затягувалась французькою стороною. Він був ратифікований через дев’ять місяців. Механізм його реалізації так і зостався неузгодженим між двома сторонами.

Для уряду Народного фронту у зовнішній політиці найскладнішим було питання про ставлення до громадянської війни в Іспанії. Політика “невтручання” не була популярною у Франції і за її межами. Цей зовнішньополітичний курс щодо Іспанії розколов французьке суспільство, послабив міжнародний авторитет Франції. 13 червня 1938 р. уряд Даладьє оголосив про закриття франко-іспанського кордону. Це був удар у спину республіканській Іспанії, що значною мірою сприяло поразці республіканських військ і захопленню Іспанії фашистами.

Продовжуючи політику “невтручання,” уряд Даладьє став на шлях умиротворення Німеччини. 30 вересня 1938 р. він підписав Мюнхенську угоду. Для виправдовування цього непопулярного в Європі кроку було дане пояснення, що це необхідно для того, щоб виграти час для організації оборони країни й для утворення Східного Пакту. Реальним наслідком цієї угоди для Франції була відмова від обов’язків щодо захисту Чехословаччини, відмова від франко-радянського договору. Депутат французького парламенту від Компартії Габріель Пері заявив 5 жовтня 1938 р., звертаючись до уряду: “Ви зруйнували довір’я народів до Франції. Ви підписали капітуляцію на спотвореному тілі вільного народу”.

6 грудня 1938 р. міністр закордонних справ Франції Ж. Бонне і міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп підписали в Парижі франко-німецьку декларацію, яка визнавала франко-німецький кордон. Це був договір про ненапад. І нічого незвичайного в тому не було. Інша річ, що Німеччина і не думала його дотримуватися. Схоже, однак, що французьке керівництво дещо переоцінювало вагу цього договору. Дуже хотілося спрямувати агресію Німеччини на Схід.

На 1939 рік французьке керівництво розібралося в політиці Гітлера. Перед Францією постало питання, на кого спертися у зміцненні миру в Європі? На цей час була готовність йти на широкі політичні контакти з СРСР. Однак Англія, головний союзник Франції, ще не була готова до такого повороту у своїй зовнішній політиці.

Про хід і наслідки франко-англо-радянських переговорів 1939 р. ми уже мали можливість вести мову. Тепер ми звернемо увагу лише на те, що Франція і Англія не були готові і не пішли на реалізацію доктрини колективної безпеки в Європі. Тим самим вільно чи не вільно самі послабили і свою безпеку.

Таким чином, зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була спрямована на збереження авторитету в міжнародному співтоваристві, на укріплення добросусідських відносин з багатьма європейськими країнами, на збереження миру. Однак, на європейському континенті в цей час уже були такі політичні сили, які мали вузькоегоїстичні, злочинні наміри до своїх сусідів і Франції зокрема. Французьке керівництво пробувало з ними порозумітися навіть шляхом серйозних поступок. Результат “політики умиротворення” агресорів виявився плачевним.

Французька зовнішня політика не вирішила основного питання: не забезпечила миру і стабільності як для Франції, так і для Європи в тому числі.

Література:

1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

2. Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

5. Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

7. Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

8. Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

11. Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

14. Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

17. Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.