Сторінка
5

Форми розподілу необхідного продукту

1) проведення «людської революції», що має привести до духовного та морального відродження людства і підняти

відчуття «глобальної відповідальності» за наслідки природо-перетворюючої діяльності та майбутнє планети;

2) політично-структурна еволюція соціальних систем в бік їх більшої керованості для послаблення і подальшої ліквідації загрози глобально-екологічної катастрофи;

3) розробка і прийняття програми глобальних дій по оптимізації взаємовідносин суспільства та природи в масштабах всієї планети на основі добровільної коаліції націй.

Радикальний напрямок у сучасній західній соціоекології об'єднує цілий ряд суперечливих, а часто й прямо взаємо-виключних теорій. Об'єднує їх підхід до вирішення існуючих проблем - радикальна зміна існуючого становища із застосуванням жорстких засобів їх реалізації. І все ж екологічний радикалізм можна поділити на «правий» та «лівий» за принципом симпатій до тих чи інших соціально-політичних систем.

Серед представників лівого радикалізму можна назвати Е.Фрома, Г.Маркузе та ідеологів «екосоціалізму». Для ідеологів «молодіжної революції» 60-х головна причина екологічної кризи полягає в геронтократії (владі старих), яка більше турбується своїм нинішнім, ніж майбутнім. Лише прихід до влади, внаслідок революції, молодих, що відчувають сучасні проблеми, зацікавлені в майбутньому цивілізації, здатні по-новому переосмислити теперішнє і побачити перспективи в майбутнє, є передумовою ліквідації загрози глобальної екологічної кризи.

Позиція прихильників теорії «екосоціалізму» полягає в тому, що вони не проводять принципової різниці між капіталізмом та «реальним соціалізмом». Ці дві системи, з точки зору характеру взаємовідносин суспільства та природи, є лише різновидами індустріального суспільства. Лише проведення «дійсних» соціалістичних перетворень дає змогу, на їх думку, зробити «потенційні переваги соціалізму в області природокористування» дійсністю і тим самим розв'язати проблему глобальної екологічної кризи.

Яскравим представником правого екорадикалізму (крім вже цитованого вище Г.Кана) є західнонімецький вчений Г.Груль. Визнаючи принципову обмеженість доступних людині ресурсів

Землі, він розглядає майбутнє як безперервні війни між різними народами та країнами за оволодіння джерелами речовини та енергії. Така ситуація з конечною необхідністю вимагатиме створення жорстких авторитарних чи й тоталітарних політичних режимів, різку мілітаризацію країн світу та введення жорсткого раціонування матеріальних благ. Г.Груль зазначає, що в майбутньому величезної переваги досягнуть народи, яким вдасться максимально підняти рівень озброєності і підтримувати при цьому виключно низький життєвий рівень. Для реалізації цього ним пропонується радикальне обмеження індивідуальних свобод громадян.

Ще більш жорстку позицію займають представники «екофашизму», якими пропонується не лише встановлення фашистських політичних режимів, вирішення проблем «сильних» народів за рахунок «слабких», а й поділ суспільства на прошарки за певними расовими ознаками з різним доступом до екологічних та матеріальних благ. Якщо не вистачає «на всіх», нехай дістанеться «найкращим», які покликані управляти і вирішувати долі «слабких».

В.М.Лейбін, говорячи про сутнісні відмінності різних напрямків сучасної екофутурології, зазначає, що консерватизм апелює до «традиційних цінностей» і пропонує, головним чином, різного роду стратегії повернення до «минулого» у відносинах суспільства і природи шляхом «відкату» в розвитку соціальної і економічної систем людського суспільства, неолібералізм характеризується прагненням до демократизму, технократизму і наукократизму, пристосованих до умов соціально-економічного і культурно-морального буття людей, що змінюються. Для лівого радикалізму властиві стратегічні установки на заперечення істеблішменту, негативізм, кому-налізм. Правому радикалізму властиві такі стратегічні установки, як фанатизм, експансіонізм, мілітаризм.

Однак ні концепція нульового зростання, ні концепція обмеженого зростання не змогли задовольнити всіх учасників глобального процесу пошуків прийнятного для людської цивілізації майбутнього. Країни, що розвивались, були

категорично проти консервації їх відсталого становища, а глобальну екологічну проблему вимагали вирішити в нерозривному зв'язку питанням подолання бідності та відсталості. В.С.Крисаченко відзначає, що якщо початкові кроки і дискусії навколо майбутнього системи «суспільство-природа» визначалися суто охоронною тенденцією, то з часом кредо змінилось на «охорону природи в цілях розвитку» аж до переорієнтації на охорону самого розвитку.

Як підкреслюють автори праці «Соціальна екологія» під керівництвом Л.П.Царика, суперечки, що спалахнули довкола концепцій розвитку суспільства, привели до виникнення і розвитку певного компромісного варіанту, який отримав назву концепція «сталого розвитку». По суті це яскраво виражена антропоцентрична концепція, що передбачає такий економічний розвиток, який не має згубного впливу на довкілля. Недаремно перший принцип Декларації Ріо проголошує: «Люди є центром сталого розвитку. Вони мають право на здорове і продуктивне життя в гармонії з природою».

Вперше термін «стійкий розвиток» (sustainable development) було використано у документах у 70-х років XX ст., коли з'явилася ідея розробки Всесвітньої стратегії охорони природи, її висунули міжнародні організації: Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОІІ), Програма (комітет) ООН з питань навколишнього середовища (ЮНЕП), Всесвітній фонд дикої природи (ВВФ). Результати тривалих досліджень і пошуків були подані у вигляді концепції в 1987 р. у доповіді «Наше загальне майбутнє», підготовленій ЮНЕП і відомій як звіт Комісії Х.Брутланд.