Сторінка
3

Зональні особливості малих річок України та їхніх долин

Обриси та напрямки річкових долин Карпатських річок визначили гори. Поглянувши на карту, ви побачите, що долини Стрию і Пруту мають вигляд чіткої дуги, зверненої на захід. Це результат коливань землі під час останньої фази складчастості Карпат. Водні ж потоки, що стрімко врізалися в гірські породи, руйнуючи й переносячи їх, у свою чергу “перемальовували” карту землі, відіграючи значну роль у формуванні гірських ландшафтів. Розмиваючи гірські схили, ріки зближували верхні ділянки протилежних долин, поступово звужуючи та понижуючи вододільні хребти. Так утворилися гірські перевали: Верецький (результат зниження вододілів між Стриєм і Латорицею), Яблунецький (між Прутом і Тисою), Вишківський (між верхів’ями Свічі та Ріки), Ужоцький (біля витоків Сану й Ужу). Головний вододіл Карпат проходить північно-східними вершинами Горган. По обидва його боки лежать два гідрографічні райони: на північному сході – басейни Дністра, Пруту і Серету, на південному заході – басейн Тиси.

Бурхливі гірські річки нерідко пробивали собі нові русла, вклинювались у сусідні басейни. Притоки Тиси, наприклад, змістивши головний вододіл Карпат, перехопили притоки Дністра, а Стрий – верхів’я Сану. Вчені наводять чимало прикладів перехоплення річок і перебудови річкової мережі також і в Передкарпатті. Колись Прут північно-західніше Чернівців впадав у Дністер, Бистриця Надвірнянська – в Прут, а Черемош зливався з Рибницею.

Долини гірських річок, як правило, пересікають три основні гірські пояси (зони): верхній гірський, середній гірський та нижній передгірський.

Верхній гірський пояс (нижня межа проходить на відмітці 1250 м н.р.м.) – це пояс високогірних лук (полонин) і низькорослих сланких чагарників (стелюхів). Тут формуються притоки останнього порядку – струмки та потічки, з яких, власне, і починаються гірські річки. Саме від їх функціонування залежить стабільність режиму усієї річки.

Середній висотний пояс, або пояс гірських лісів, починається на межі 850 м н.р.м. На його території протікають притоки 1-го і 2-го, рідше 3-го порядків. Це ділянки, де гірські схили найбільш круті, нахили їхніх русел більш виражені, тому тут дуже сильні ерозійні процеси.

Нижньому передгірському поясу з нижньою межею 450 м н.р.м. характерний відносно спокійний малюнок рельєфу. Тут з’являються заплави і перші надзаплавні тераси. В гідрологічному відношенні пояс виконує трансформаційну або колекторну функцію, оскільки русло річки має пропускати під час паводків всю масу води, що стікає з території басейну. Ця територія найнебезпечніша у плані безпосереднього руйнування народногосподарських об’єктів. Тут часто розвиваються бокова і донна ерозії русла, надзаплавних терас, де, здебільшого, побудовані дороги, інженерні споруди, будинки тощо. Очевидно, що руйнівна сила води в нижньому поясі прямо пропорційна гідрологічному стану двох верхніх поясів. Основне завдання русла на цій ділянці – чим скоріше пропустити воду.

Виходячи з гір на низини (наприклад, Закарпатську), гірські річки поступово набувають характеру рівнинних. Тут можна спостерігати широкі річкові долини з терасоподібними схилами, виробленою заплавою.

Особливістю басейнів річок Карпатського регіону є їх відносно значне залісення. Лісистість гірських водозбірних площ регіону складає 45-65%, окремих річок – до 90% (на решті території України – 10-30%).

Умови формування крупних паводків у басейні Тиси (південно-західні схили Карпат) та у басейнах Дністра і Пруту (північно-східні схили) різняться. Незважаючи на те, що сума опадів і водозбірна площа на південно-західних схилах більші, а самі вони крутіші, ніж північно-східні, модулі максимальних витрат води на річках басейнів Дністра і Пруту вищі. Саме тому бурхливіші тут і літні паводки, які іноді бувають катастрофічними. Встановлено також, що на північно-східних схилах найбільші паводки – зливові, а на південно-західних – змішані, переважно зимові. Найбільші паводки на Закарпатті відбуваються у зимовий період, коли зливи співпадають з таненням снігу, причому повені не поширюються за межі області. Найбільші ж зливові паводки Передкарпаття проходили у літній період і охоплювали не тільки басейни Дністра і Пруту, а частково й Тиси і таким чином поширювалися на Закарпаття.

Річки Криму, що беруть свій початок на північних схилах Кримських гір, окрім типових гірських ділянок у верхній течії, вирізняються наявністю рівнинних у середній та нижній течії. Верхів’я річки відноситься до гірського водозбору, що характеризується високим ступенем розчленування (особливо вертикального), загальною спрямленістю і звуженістю річкової долини, яка часто має форму ущелини або каньйону, невиробленістю поздовжнього профілю річища. Серед терасових рівнів переважають ерозійні та цокольні. Переважаючі сучасні геоморфологічні процеси – розмив берегів, ерозія, лавини.

Річки характеризуються найбільшими значеннями водності на верхніх ділянках і значним її зменшенням на середніх та нижніх ділянках. Можуть пересихати на значний період чи переходити у підземні (карстові) потоки. У режимі рівнів річок Криму виділяють два періоди: перший осінньо-весняний (протікає з листопада-грудня по квітень-травень) характеризується підвищеним станом вод та частими паводками, другий (решта проміжку року) вирізняється низьким меженним рівнем та пересиханням.

Басейни у середній та нижній течії (лісостепова та степова передгірні частини Криму) відрізняються незначним розчленуванням, вирівняною поверхнею, наявністю численних замкнутих западин (поди) і типовими степовими ландшафтами.

Список використаної літератури:

1. Василевський Г.А. Водні багатства Карпат. – Ужгород: Карпати, 1973.

2. Водне господарство в Україні / За ред. А.В. Яцика, В.М. Хорєва. – К.: Генеза, 2000.

3. Водний Кодекс України. Постанова ВР № 214/95 – ВР від 06.06.95