Сторінка
1

Управління агропромисловим виробництвом за ринкових умов

Новою тенденцією у розвитку світової економіки стало різке посилення державного регулювання, а в окремих випадках — державного управління. Нині у більшості західних країн роль держави важливішою і різнобічнішою. Навіть у державах із високоприватизованою економікою (США, Канада, Швеція) здійснюється активна політика державних закупівель, державні органи ефективно регулюють ціноутворення, оподаткування, кредитну діяльність. Тому не випадково, що більшість цих країн досягли значних успіхів у економічному розвитку і на цій основі успішно розв'язують соціальні проблеми. Вирішальним чинником прогресу на Заході стали досягнення у менеджменті на всіх рівнях національної економіки, що нині розглядається як найважливіший ресурс стабілізації і розвитку підприємництва. Тепер господарство (економіка) будь-якої держави є складною сукупністю процесів власне виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг (production, allocation, exchange and consumption of material benefits and services). “Невидима рука”, про яку писав Адам Сміт, автоматично не усуває усі недоліки ринкового механізму господарювання, тому ринкові методи господарювання повинні доповнюватися державним регулюванням і управлінням.

Крім того, на підставі закону поділу праці, люди відповідно до своїх здібностей, уподобань та інших умов виконують певні функції, займають певне місце у суспільному процесій об‘єднуються в різні за величиною і професійною спрямованістю структури (групи, відділи, служби, асоціації, підприємства тощо). За цих обставин виникає потреба належним чином спрямовувати, узгоджувати та координувати їхню діяльність із тим, щоб сприяти інтеграції виробничих, фінансових й інтелектуальних ресурсів для розвитку суспільства. Потреба в управлінні та регулюванні виникає і через обмеженість ресурсів, які має суспільство, прагнення використати їх раціональніше й досягти рівноваги між попитом і пропозицією.

Суть державного управління та регулювання економіки полягає у впливі держави на відтворні процеси в народному господарстві країни за допомогою кон’юнктурної та структурної економічної політики, роздержавлення і приватизації як складових структурної політики, інвестування, правових та економічних регуляторів, системи державних замовлень і контрактів та ін. Як вид державної діяльності державне управління — це комплексний механізм законодавчих, інституціональних та економічних інститутів, які сприяють становленню й розвитку легальної економіки, досягненню суспільно—корисних цілей.

Фундаментом державного управління є політична система (Policy) модель, характер певних цілеспрямованих дій, за допомогою яких політичні інститути держави формують суспільство. Сюди належать внутрішня і зовнішня політика держави, основні галузі розвитку життя в соціально-економічній сфері — наукова, господарська, культурна, економічна. Термін “політика” вживається тоді, коли йдеться про рішення, що зачіпають основні цілі або завдання будь—якої організації, у тому числі держави. Опрацювання політичного рішення пов’язано з визначенням пріоритетів і встановленням оптимальних умов для їх реалізації.

Як ширше поняття в літературі використовують інший термін — Politics (державне управління), який ще включає і фізичні і юридичні особи, що опосередковують ставлення індивіда і суспільства до політичних інститутів, які формують політику в рамках конкретного політичного напряму на загальнонаціональному рівні державного управління. Державне управління розглядається як стабілізаційний вплив, що вносить свідомий, планомірний елемент у стихію суспільного життя, механізм координації окремих політик у загальній структурі державно—політичного і правового механізмів управління, у політичній системі.

Управління має за мету створення умов для всебічної збалансованості виробництва і його оптимального функціонування, усунення всіляких перекосів, диспропорцій і дисбалансів, підтримання конкурентоспроможності, здійснення впливу на загальний рівень ділової активності, контроль або заборону товарів, шкідливих для людини (наркотики, порнографія), захист людей від дії зовнішніх чинників, які викликають внаслідок забруднення атмосфери, землі, води.

На відміну від управління, державне регулювання ? це опосередкований вплив на соціально—економічні процеси через закони і нормативні акти, організаційно—кадрову підтримку, стимулювання ініціативи самих об’єктів управління. Реформування є обов’язковим атрибутом державного управління. Прийнято говорити: здійснюючи управління, держава регулює, а регулюючи — управляє. Слід тільки пам’ятати, що державне управління традиційно пов’язується з наявністю у нього підлеглих об’єктів, тоді як регулювання — із впливом переважно непідлеглих об’єктів.

Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу здійснюється формуванням аграрної політики держави, підтримкою певного цінового, кредитного і податкового механізмів, механізму квотування експорту та імпорту, формуванням виробництва сільськогосподарської продукції, розробкою правових аспектів діяльності товаровиробників.

Державне втручання відбувається шляхом примушення (об’єктів господарювання та інших юридичних і фізичних осіб) і встановлення з цією метою, наприклад, допустимих рівнів забруднення, введення узаконеної компенсації за шкоду, завдану діями інших людей, використання податків і субсидій для того, щоб усунути дефекти в цінах, що призначаються споживачам, допомоги юридичним і фізичним особам із метою захисту від несприятливої конкуренції зарубіжних фірм, підтримання дисципліни ринку.

У нашій країні з боку держави здійснюється структурна політика, яка повинна передбачати переведення економіки держави на нову ресурсозабезпечуючу, високотехнологічну й економічно безпечну модель функціонування. Але поки що структура економіки, що склалася в Україні, характеризується недосконалістю, і можна назвати деякі негативні структурні зміни в народному господарстві країни; пов’язані із значним зростанням частки енергоємної продукції. У нас склалася деструктивна структура імпорту: країна закуповує продукцію, яку здатна частково чи повністю виробляти самотужки. Та українські підприємства переоснащуються імпортним устаткуванням, виробництво якого вже є або могло б бути налагоджене в Україні. Структура експорту, головним чином, зорієнтована на товари з низьким ступенем переробки, до яких у ЄС застосовують протекціоністські заходи (текстиль, нафтопродукти, чорна металургія). У країні продовжується випуск неконкуренто—спроможної продукції.