Сторінка
2

Обґрунтування спеціалізації ведення сільськогосподарського виробництва

Висока продуктивність агроекосистем повинна досягатися переважно за рахунок активізації як можна більшого різномаїття біологічних чинників. При цьому біологізація виробничих систем здійснюється за рахунок підвищення коефіцієнту використання ріллі шляхом максимального її насичення проміжними кормовими культурами, поліпшення складу культур у сівозмінах. Наявність в агроекосистемі високопродуктивної тваринницької галузі обумовлює створення відповідної кормової бази.

У свою чергу, повноцінна годівля тварин передбачає забезпеченість раціонів достатньою кількістю протеїну, для одержання якого необхідно розширювати площі посіву багаторічних бобових трав, однорічних бобово–злакових травосумішей, а також кукурудзи на корм у сполученні з бобовими і хрестоцвітими культурами. Отже, наявність сільськогосподарських тварин пов’язана зі збільшенням частки біологічного азоту в агроекосистемі за рахунок підвищення питомої ваги кормових культур, особливо бобових. Скорочення галузі тваринництва, або її ліквідація, призводить до зменшення площі посіву кормових культур і в тому числі бобових. Як наслідок, набір культур обмежується зерновими й технічними. В результаті необхідно застосовувати більше азотних мінеральних добрив, зменшується площа оптимальних попередників для зернових культур та погіршується фітосанітарний стан агроекосистеми з наступним зниженням продуктивності посівів. Таким чином, вирішення питань формування оптимального співвідношення рослинництва й тваринництва, відповідного вдосконалення структури посівних площ дозволяє, з одного боку, нарощувати виробництво більш ліквідної тваринницької продукції, з другого — забезпечити відтворення родючості ґрунту з мінімальним застосуванням ресурсів промислового походження.

При оптимальній кількості тварин і відповідній системі заготівлі та використання кормів, в кругообіг агроекосистеми повертається 50 і більше відсотків біогенних елементів від їх загального виносу, що безумовно значно зменшує потребу в мінеральних добривах. Наприклад, при реалізації 100т зерна за межі землекористування відчужується приблизно 3,5т біогенних елементів (рис. 17.2). При згодовуванні цього зерна сільськогосподарським тваринам за межі землекористування з молоком буде винесено тільки 760 кг елементів живлення, з свининою — 400 кг, з яловичиною — 380 кг. Відповідно виніс азоту з агроекосистеми, залежно від спеціалізації тваринництва, скорочується в 4–8 разів, фосфору — в 10–25 разів, калію — в 5–50 разів.

Важливо, що особливо суттєво скорочується відчуження фосфору й калію, оскільки на відміну від азоту витратну частину в балансі якого можна компенсувати інтенсифікацією азотфіксації (розширення площі бобових культур, інокуляція посівного матеріалу бактеріальними добривами), запаси Р2О5 і К2О в доступній для рослин формі в кореневмісному шарі обмежені й поповнити їх можна тільки за рахунок мінеральних або органічних добрив.

Слід також враховувати, що рециркуляція одних і тих же елементів живлення можлива лише при забезпеченні “герметичності” їх кругообігу в системі: ґрунт — рослинництво — тваринництво — відходи рослинництва й тваринництва — ґрунт. Це забезпечується, головним чином, організацією накопичення та використання всіх ресурсів органічних добрив і, в першу чергу, гною. При його низькій якості потреба в додатковому придбанні мінеральних добрив різко підвищується.

Особлива роль належить тваринництву в підтриманні родючості малопродуктивних ґрунтів. Наприклад, в господарствах Полісся України, в історичному аспекті, корів утримували не стільки для виробництва молока і м’яса, скільки для накопичення органічних добрив, тобто додаткового залучення біогенних елементів з інших екосистем, в т.ч. лучних та лісових.

В умовах радіоактивного забруднення галузь тваринництва відіграє роль своєрідного додаткового бар’єру для радіоактивних елементів у системі ґрунт — рослина — тварина — продукти харчування — людина. При використанні на корм забрудненої фітомаси близько половини радіонуклідів видаляється з організму тварини, або накопичується в кістках.

Отже, для сталого та екологобезпечного розвитку агроекосистем ключове значення має оптимізація співвідношення галузей рослинництва й тваринництва, яка полягає в створенні стабільної ланки субрівня, урівноваженої потоками енергії, кругообігом органічних і мінеральних речовин, підтримуючи стабільність і динамічну рівновагу всіх ланцюгів агроекосистеми. Реалізувати ці положення можливо тільки при одній умові — підтриманні родючості ґрунтів на оптимальному рівні шляхом збалансованості МБК речовин і потоків енергії в агроекосистемах. В цьому відношенні першочергове значення має міжгалузева оптимізація спеціалізації господарської діяльності, яка має бути адаптована до ґрунтово–кліматичних, агроландшафтних і соціально–економічних умов.

Література:

1. Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп. Київ – 2004 р. 2 томи.

2. Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua