Сторінка
1

Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн

Банківська система як складова частина фінансової систе­ми будь-якої держави відіграє вирішальну роль в еко­номічному розвитку країни, є головним механізмом фінансо­во-кредитних відносин у державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політични­ми та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний еко­номічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.

За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою еко­номікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує централь­ний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, нагля­дову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і під­приємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

У деяких країнах функціонують трирівневі банківські сис­теми, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем нале­жать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кре­дитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина);

Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Феде­ральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю е й те, що в США переважають приватні кре­дитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впро­вадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між ко­мерційними та інвестиційними банками, що визначається ста­новищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, на­приклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позич­кові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвес­тиційні банки виконують операції з державними і корпоратив­ними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізо­ваними кредитами і працюють із залученими коштами ко­мерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови ко­мерційних банків:

— принцип сегментування, коли банківська діяльність об­межена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

— принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківсько­му законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборо­нено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.

Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група — це країни, у яких контрольні функції вико­нуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:

Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;

Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомст­вом нагляду за кредитною справою;

США — Федеральна Ре­зервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначей­ством через Контролера грошового обігу із незалежним аген­тством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізня­ються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими форма­ми, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від вико­навчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі цент­ральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.