Сторінка
4

Архітектура Індії (III тисячоліття до н.е. – ХVII ст. н.е.)

Стіни храмів були суцільно вкриті рельєфами, статуями і майстерно виконаним різьбленням по каменю. Скульптори відтворювали сцени з легенд і переказів. Вони вміли добре зображувати тварин і людей у русі (рис.4.22). Біля храму встановлювали майстерно виліплені статуї слонів і коней, а всередині ставили статуї багатоликих і багаторуких богів, відлиті з бронзи або витесані з каменю.

Храм Муктешвара (рис.4.23) складається з двох частин: зали й святилища, над яким височить башта - шікхара. За зовнішнім виглядом цей храм з масивними глухими стінами, покритими суцільним візерунчастим килимом декоративного різьблення наближається до творів скульптури.

Над святилищем здіймається висока шікхара, верхня частина якої має параболічний обрис. Завершує шікхару канелюрований диск із вазоподібним шпилем. Покриття над молитовним залом більш низьке, з горизонтально укладених рядів кам'яних плит, які зовні утворюють сплющену піраміду.

Прекрасні пам'ятники середньовічної індійської архітектури, які відзначаються чудовою скульптурою, були побудовані в Кхаджурахо. З них храм Кандар'я Махадео вважають найкращим серед тих, що збереглися на півночі Індії. Він вражає цілісністю усієї композиції, складеної з чотирьох злитих в єдине монолітне ціле об'ємів, здалеку схожих на зростаючі гори (рис. 4.24).

Не занадто великий храм (його висота 35,5 м), справляє, проте, враження доволі високої споруди, більшої, ніж вона є насправді. Досягнуте це поступовим ритмічним наростанням висоти окремих частин храму у напрямку до шікхари, підкресленим вертикальними членуваннями його масиву. Горизонтальні ж членування тільки ще більше підкреслюють вертикалі. Брила великої шікхари немовби складена з безлічі малих шікхар – порівняння їх із загальним об'ємом також зорово збільшує його. Принцип повторення одного елементу перейнятий із живої природи.

В зовнішніх формах храму помітне намагання продовжити навколишню природу. Храм має вигляд дивовижної купи гігантських кактусів: кам'яні башти тягнуться вгору, набрякають, закінчуються паростками, пуп'янками. Безперервно повторюються різновеликі схожі форми, посилюючі асоціації з ростом рослин.

Храм Кандар'я Махадео присвячений «Велелюбному Великому богові» Шіві. А ще Манасара – автор трактату «Шільпашастра» (І тис. до н.е.) – приписував архітекторам зображувати на храмах сцени з любовних ігор Шіви зі своїми божественними коханими – шакті. З давніх-давен в Індії любов, кохання вважали одним із чотирьох сенсів людського життя. Воно обожнювалося, а тому зображення любовних ігор було розповсюдженим атрибутом культових споруд. Такого безоглядного розпечення пристрастей, таких зухвальства і розкутості кам'яних закоханих, мабуть, не знає світова скульптура.

Відвідувач дивиться на тисячі фігур танцівниць при ранковому, полудневому та передзахідному сонці і бачить, як при грі світла й тіні фігури оживають. Чоловіки і жінки наче рухаються, зображуючи бушуючі пристрасті. В рельєфах передаються всілякі положення фігур, відтворюються найвільніші й важкі мотиви руху. Вони відзначаються м'якістю форм, гнучкістю. Використовуються канони, штучні закони краси. Жіночі фігури мають надзвичайно тонкі талії, кулясті великі перси, дуже широкі стегна, дуже видовжений розріз очей. Ці особливості й зараз в Індії вважають головними ознаками жіночої вроди.

Можливо, кам'яні пристрасті зображують втіхи, котрі чекають на праведників в їхньому майбутньому. Або, може, навпаки, – це реклама храмових жриць любові, котрі неабияк поповнювали казну? Безперечно одне – підвищена еротичність притаманна всім народам на ранніх етапах їх розвитку. Відтворення потомства в умовах боротьби за існування роду потребувало певної магічної обрядності. Кхаджурахо – воістину царський дарунок Індії всьому світу, бо несе вміння кохати та радіти життю.

Політична роздробленість Індії призвела до вторгнення, починаючи з кінця X століття, військ арабських країн і проникнення в неї архітектури ісламу.

Стародавні традиції продовжують розвиватися на півдні країни. Там феодальна верхівка та жерці володіють неймовірними багатствами і будують величезні храмові комплекси. Комплекс оточувався прямокутною мурованою огорожею і відповідно до його зростання збільшувалася кількість прямокутних концентричних огорож (рис.4.27). Їх могло бути до чотирьох і навіть більше. В центрі розміщувався головний храм. До нього проходили через надбрамні башти - гопурами (рис. 4.26). Гопурами підкорялися головним осям комплексу. Крім храму до складу комплексу входили ставки для обмивання (рис.4.28), стайні для священних тварин, приміщення для прочан, келії ченців, садки, майстерні, господарські будівлі тощо.

План найбільшого з таких комплексів – комплексу в Мадурай (рис.4.25) – втратив колишню ясність, у ньому спостерігається деяка розкиданість у чергуванні всіх колонних залів, храмів, басейнів та інших будівель.

Комплекс мав сім огорож та дев'ять гопурамів. Зовні гопурами були великі, вишиною до 50 м, але внутрішні приміщення в них були зовсім малі. Гопурами мають характерне завершення, яке нагадує бамбукові дахи. Поверхня їх стін одержує рельєфне й кольорове керамічне облицювання. Вона перевантажена незліченними здрібненими скульптурами, які не пов'язані з архітектонікою будівлі. Це вже, поряд із втратою ясної чіткості загального планування, – ознаки занепаду рівня середньовічної індійської архітектури.

Та все ж таки будівлі в Мадурай свідчать про неабиякі знання майстрів в обробці каменю. Вони розуміли «душу каменю», чудово знали властивості цього матеріалу і вміло їх використовували.

Південно-індійські майстри здавна були знайомі з мистецтвом обробки каменю, особливо граніту, що голосно дзвенить при ударі. В Мадурай можна побачити колони, статуї, жертовні камені, сходи, виготовлені із «співаючого каменю». В умілих руках каменярів граніт після копіткої обробки набував резонуючих властивостей. Після легенького удару, дотику частина блоків починала «гудіти» на низьких октавах, інші чисто й ніжно бриніли, звуки поступово замирали десь у камені.