Сторінка
3

Архітектура Індії (III тисячоліття до н.е. – ХVII ст. н.е.)

Найбільш раннім типом наземних культових буддійських споруд були ступи, в яких зберігалися реліквії – частини тіла Будди та буддійських святих.

Найбільш відома Велика ступа міститься в Санчі, в храмовому комплексі, де саме в основному й створювався буддійський канон (рис. 4.12).

Ступа вражає навіть непосвяченого своєю «космічністю» (рис.4.13). Її купол, прообразом якого був, мабуть, земляний могильний пагорб (до речі, слово «ступа» й означає «поховальний пагорб»), віддзеркалює уявлення індусів про будову всесвіту, як і ряди концентричних мурів. Водночас форма кулі символізує пустоту (хоча насправді купол суцільний – з сирцю, облицьованого випаленою цеглою й каменем), минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу). Ступу оточує кам'яна огорожа з чотирма брамами. Увінчує її квадратний «палац богів», які управляють землею. З центру квадрату вгору підноситься шпиль. На нього нанизані три зонтоподібні горизонтальні перекриття, які символізують три небесних сфери. З вістря шпиля, як вважають буддисти, Будда підноситься в емпіреї нірвани.

Сам купол ступи також розділений на три частини – масивну напівкулясту частину, вузьку середню частину, яку оперізує доріжка для ритуального обходу у напрямі обертання сонця та зірок навколо ступи, й основу.

Колись вкрита побіленим тиньком ступа сліпуче сяяла на сонці, а її шпиль, немов золотий спис, впинався в блакитне небо.

Кам'яні мури ступи імітують дерев'яні огорожі поселень (рис.4.16), а її кам'яні брами (рис. 4.15) нагадують ворота індійських поселень. Геть усі вони покриті майстерним декоративним

різьбленням. Архітектура тут нерозривно зв'язана зі скульптурою.

Храмовий комплекс у Санчі складається з Великої та малих ступ, монастирських будівель, стовпів (рис. 4.12). Один з молитовних храмів комплексу показано на рис. 4.14.

Після VII ст. ступи в Індії вже не будували. Вони набули поширення в країнах Дальнього Сходу, де з цього часу утвердилася буддійська релігія.

«Молитва з каміння» – так дехто називає індійську архітектуру. Буддисти стверджували, що брати участь у спорудженні храму – рівнозначно молитві. Будуючи, людина спокутує свої гріхи. В деяких районах країни відновили будівництво скельних храмів. Це сталося там, де будівельникам легше було вибрати приміщення у скелі, ніж тесати каміння і перевозити його на далекі відстані поганими шляхами. До того ж скельні храми немовби втілювали тему черева землі, «світової гори». Входячи в підземний храм, віруючий опинявся в полі інтенсивного впливу містичних сил, наближався до світу предків.

Буддійські ченці, збираючись великими громадами, будували собі в печерах поблизу ступ та місць кремації святих храми й монастирі. Вони вирубувалися у скелі методом «внутрішнього різьблення»: спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах – скульптурні зображення Будди й святих. Коли храм ставав тісним для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси, як, наприклад, в Еллорі (рис. 4.17).

Поруч із ними створений наземний храм Кайласанатха (рис.4.18). Він теж висічений, але не в товщі гори, а із самої гори. Його творці розуміють тут архітектуру як скульптуру, що зображує священну гору Кайласу, обитель богів (індійський Олімп), а може й «світову гору» Меру (рис.4.18). Храм увесь висічено з однієї скелі. Обробка кам'яної глиби йшла від вершини до підніжжя згідно з ретельно розробленим планом (рис. 4.18б). Посередині цоколю храму іде горельєфне зображення триметрових слонів, що наче підтримують масив усього храму.

Величезний храм-гора містить у своєму печерному череві святиню – образ Шіви – бога всього існуючого. Буддизм не боровся з богами, а включав їх у систему природних реальностей цього світу, їх неодмінно зображували в кам'яних композиціях буддійською мистецтва, Шіва зображений танцюючим у своєму небесному чертогу на горі Кайласа в Гімалаях,показаний на рис. 4.19. Французький скульптор Огюст Роден вважав статуї Шіви «найчудовішим у світі зображенням ритмічного руху». Буддійські печерні храми Еллори викликають глибоку повагу до їх творців. Інколи просто не можна намилуватися вишуканістю форм та декору (рис.4.20). Стовбур стовпа тут ніби виростає з чашоподібної, витончено декорованої вази з гірляндами рослин і квітів, що з неї звисають.

Феодальні відносини формуються в Індії, починаючи з IV – V ст.ст., і зберігаються майже до XIX століття. Класову нерівність, розподіл людей на касти освячує брахманизм, який витиснув і поглинув до того часу буддизм. Культові споруди стають більш монументальними, розповсюджуються замість підземних наземні храми. Поступово прості, квадратні за плануванням камери-святині почали перетворювати в більш складні споруди шляхом надбудови східчастих дахів (рис.4.20а). У подальшому декоративно-символічні форми в культовому будівництві наростають ще більше. Формується тип баштоподібного храму, який складається з ряду приміщень, мовби нанизаних на загальну вісь (рис. 4.21). Кожний з храмових об'ємів завершується своїм високим дахом так, що утворюється пульсуючий силует, в котрому домінує головна башта. Складна форма перекриття – це удавані склепіння, які мурують простим напуском горизонтальних шарів. Внутрішні об'єми храмів дуже малі порівняно з їх загальною масою.

Центром храму було невелике темне приміщення (святилище), там знаходилася статуя божества. Святилище сполучалося з залами для жертовних підношень, ритуальних танців і зібрань віруючих. Над святилищем здіймалася найвища башта, над іншими трьома залами – менші башти. Ці башти являли собою символічні образи священної гори Меру – оселі богів. На півночі Індії вони були здебільшого видовженої жолудевоподібної форми, більш придатної для районів тропічних злив, а на півдні мали вигляд східчастих прямокутних пірамід. Будували храми зазвичай на високому місці й обгороджували прямокутною огорожею.