Сторінка
1
План
1. Системність як характеристика цілісності в архітектурі
2. Мова і мовлення архітектури як засіб вираження архітектурної композиції
Література
1. Системність як характеристика цілісності в архітектурі
З огляду на визначальний вплив середовища на людину і його сприйняття будь-якого об'єкта в цьому середовищі, методологічною проблемою архітектурної композиції стає природа сприйняття людини, його реакції на вплив середовища.
У такому випадку методична проблема формулюється як відношення проекту до естетичного впливу середовища. Антична і середньовічна архітектура формувалась у натуру, і архітектор, входячи в реальність, неминуче ставив себе в позицію майбутнього споживача. Але якщо сьогодні проект є засобом прогнозування реальності, те його автор, як і колишній зодчий, повинен відтворити цю позицію; тобто відтворити у своєму проекті вплив середовища на жителя.
Як домогтися такої адекватності в проектному процесі?
Архітектурна теорія визначає композицію як ЦІЛІСНІСТЬ, взаємозв'язок частин. У цій якості вона співвідноситься з філософськими і кібернетичними поняттями системи. Сутність архітектури відповідає трактуванню систем, що “не можуть бути розкладені на прості складові” [2]. У міському середовищі, більш ніж десь, виявляється структурна ієрархічність системи: перехід однієї якості в іншу: будинку - в ансамбль, а ансамблю - у містобудівний контекст. Міське середовище служить зразком системи не тільки за масштабними ознаками, але і з точки зору цілісності. Ця цілісність міського середовища - результат взаємодії двох підсистем: однієї, що відбиває матеріальну діяльність, і іншої - духовної, емоційно-естетичної.
У цьому смислі міське середовище співвідноситься зі світом емоцій людини. Емоційно-естетичний вплив міського середовища визначається дуалізмом людського “Я”: розходженням між соціальними й особистісними якостями людини. Отже, архітектурна система - це не просто об'єкт, а результат взаємодії об'єкта і людини.
Таку взаємодію демонструє А.В.Бунін при описі Чандігарха: “Наче звертаючись до країни від імені гірського світу, Корбюзьє направив архітектурну енергію Чандігарха до великої індійської рівнини, куди несуть свої води численні притоки Інду і Гангу” [16, т.2, с.386]. Не менш поетично позначає Ле Корбюзьє простори Бретані: “Тоді розкривається безмежна глибина, розсовуються стіни, зникає усе випадкове - відбувається чудо, що виявляється несказанним простором . Мені не відоме чудо віри, але я не раз переживав чудо естетичної насолоди, що створює несказанний простір” [12, с.261].
Таким чином, основна проблема архітектурної композиції може бути сформульована як неможливість пізнати композицію міста поза особистістю людини, що діє в міському середовищі і сприймає її як ЦІЛІСНІСТЬ у рамках своїх “сутнісних сил”, їхнього соціального і родового аспектів.
Естетичний вплив середовища – це, по-перше, передана нею інформація, вплив її фізичних параметрів на наші органи почуттів.
По-друге, – це складання в цілісність в почуттєвій свідомості людини окремих сигналів середовища. В реальному середовищі щоденні мозаїчні враження - від міста і районів до кімнати в будинку - в одних випадках складаються в ціле, в інших - відчуваються хаосом.
Виникає питання, як формується образна єдність міського середовища?
2. Мова і мовлення архітектури як засіб вираження архітектурної композиції
У науці поняття мови і мовлення (рос. – языка и речи) з'являються як засіб контакту автора й адресата (в архітектурі цей контакт здійснюється через архітектурний об'єкт).
Архітектурні форми, що наділені мовною функцією, повинні мати наступні якості:
- задовольняти потреби матеріальної основи: організації міської діяльності;
- викликати найбільш сильну емоційну реакцію в сприймаючого людини (адресата);
- володіти часовою і масштабною стійкістю: зберігати функції мови для будь-яких епох, масштабів середовища, провадженнях робіт, матеріалах, стилях, модах, смаках і т.д.
Як відомо, в архітектурі виділяють три форми: просторову, об'ємну і колірну, причому чільною роллю наділяють дві перші. Саме вони беруться в основу мовних пріоритетів.
Наука багатьох епох виділяла як визначальні просторово-часові параметри. Ідеї “натхненності” просторів, їх “вібрації” і подиху проходять від Аристотеля до Ейнштейна як обов'язкова риса “усіх відчуттів будь-якої модальності, інтенсивності, тривалості” [18]. Людина оцінює їх у порівнянні зі “своїми просторовими ознаками” і відкидає при неможливості таких порівнянь (як це часто відбувається в районах масової забудови). Наука про простір проксеміка поширює вплив просторів на соціальне поводження людей і констатує національні розходження у відчутті просторових дистанцій і координат. Існує і залежність між дистанцією огляду, відчуттям глибини і світла [19].
Не меншу роль грає світло. По-перше, потрапляючи на контур зіниці, воно викликає “кореневий поштовх”, що підсилює реальні контрасти; виникає те, що в мистецтві прийнято називати “зворотним ефектом”. По-друге, у залежності від світлової розвиненості, сигнали проникають на різну глибину в кору головного мозку; а більш глибоке проникнення викликає більш глибоку емоційну реакцію [20].
Простір і світло мають глибинні, архетипичні основи, образно відбиті в міфопоетиці. Так, міфопоетична модель античного космосу представляється у виді яйця, просторово розчленованого по вертикалі на три складові частини: верхню - небо (Уран) і нижню - землю (Гею), розділену на світ людей і світ підземний (Тартар). Небо уявлялось оболонкою, наповненою світлом; земля - покритою тінню поверхнею; підземелля являє занурену в пітьму безодню. Туди, за Гесіодом, спускаються “корені землі і моря”.
Завантажити реферат