Сторінка
1

Релігійно-філософська думка часів Київської Русі

ПЛАН

1. Становлення і розвиток релігійно-філософської думки часів Київської Русі.

2. "Слово про Закон і благодать" Іларіона.

3. Релігійно-філософська творчість Якова Мніха.

4. "Повчання" Володимира Мономаха.

5. Релігійно-філософська праця Кирила Туровського.

6. Висновок.

Становлення і розвиток релігійно-філософської думки часів Київської Русі.

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку і також часи власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічній Русі - це були послання, благання, оповіді, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичницькими віруваннями та фольклором.

Звичайно, багато які твори мислителів Київської Русі були одягнуті в релігійну форму, що було абсолютно неминуче – ядром середньовічної культури і на Заході і на Сході з'явилася релігія, вона втілювала теоцентризм цієї культури, тобто визнання Бога творцем і центром Всесвіту, що визначає всі діяння людські. Відповідно і мораль, і мистецтво, і наука про природу, і філософія вдягалася в тій або іншій мірі в релігійну форму. Це був суперечливий процес, і його не можна оцінювати плоско, односторонньо, розставляючи знаки «плюс» або «мінус». Звичайно, непорушне проходження догмам релігії сковувало людську думку, особливо пізнання природи. А також доба християнства, в тому числі і в його православній формі, містила глибокі гуманістичні ідеї, воно визначало звертання людської думки до проблем душі і тіла, добра і зла, вірності своїй вірі і також віротерпимість. Воно проголосило подолання племінної расової несвідомості та приниження, розкрило перед людьми горизонти загальнолюдських початків. Тому релігійна форма звернення до релігійних сюжетів, опора на образи Старого і Нового Заповіту, характерні для творів мислителів середньовічної Русі, не повинні приховувати для нас цілісність пошуків думки, прагнення зрозуміти і передати і складні людські взаємовідносини, і оцінку різних форм поведінки, «діяння» людини, і його відношення до рідної землі. У релігійну форму вдягалися і твори, що закликали до відходу від світу, до монастирського життя, до відлюдницької самотності, до постів і молитов, як головного змісту діл людських, і твори абсолютно іншої спрямованості, висхідні до слов'яно-язичницьких традицій з їх живим сприйняттям природи, з їх прихильністю до праці, до всіх радощів життя.

Основну роль в залученні Київській Русі до філософських ідеалів античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори отців східно-християнської церкви, так звана святоотчеська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовір'я до розуму, все ж зберегла і донесла не тільки до самої Візантії, але й до всіх народів, що прийняли православ'я, багато які ідеї, категорії, підходи, вираження древньогрецький філософією.

Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів –отців церкви – Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Василя Великого.

Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися з традиціями слов'янського язичництва і болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка.[1]

"Слово про закон і благодать" Іларіона

Іларіон Київський – видатний мислитель і релігійний діяч, що отримав особливу популярність під час правління Ярослава Мудрого, коли Іларіон в 1051 – 1054 рр. займав посаду митрополита Київського. Причому він був першим митрополитом зі слов’ян, оскільки до нього з часів хрещення Русі митрополитами були лише греки, що приїхали з Візантії.

"Слово" Іларіона за своєю формою – це пристрасна проповідь, це звертання переконаного проповідника до тих, що моляться, які якби об'єднуються в єдине ціле. Проповідь ця призначалася для проголошення в Софійськім соборі. У самому тексті "Слово" говориться про те, що Іларіона слухали князь Ярослав Мудрий і його дружина.

Ось як починається це "Слово":

Про Закон, Мойсея даний, йому по

Благодаті та істині, в Ісусі Христі що зявилися,

Про те, як Закон відійшов,

А Благодать і істина всю землю наповнила

І віра на всі мови розширилась

І на наш народ руський

Похвала князю нашому Володимиру,

Ним ми хрещені були;

Молитва Богу від всієї землі нашої:

Господи, благослови, Отче![2]

Іларіон зіставляє дві книги, утворюючі Священне писання, - Старий та Новий Заповіт (Євангеліє).

Віддаючи повинне Біблії – Ветхому Заповіту як першій книзі, що відкрила шлях від язичництва, багатобожжя до монотеїзму, визнання єдиного Бога, Іларіон також побачив і відому обмеженість цієї книги. У ній закон домінує над всім, він підпорядковує собі людину, будує своїми розпорядженнями жорсткі рамки свободі. Інакше говорячи, не закон для людини, а людина для закону. Іларіон, зіставляючи обидві книги, бачить перевагу Нового Заповіту, так як він звільняє людину від жорстких рамок формального закону, відкриває шлях до вільного спілкування з Богом, до Благодаті. Вчення Христа це звертання не до одного народу, а до всього людства.