Сторінка
2

Проблема існування розумних світів та дослідження НЛО

Та навіть ці жорсткі умови, різко скорочуючи кількість можливих цивілізацій у Космосі, не вирішують проблеми “мовчання Всесвіту”.

Цій споконвічній проблемі вперше надав наукової форми відомий італійський фізик-ядерник Енріко Фермі. 1950 року, сидячи в їдальні лабораторії Лос-Аламос, він накинув на серветці прості підрахунки, згідно з якими цивілізація, що досягла рівня міжзоряних подорожей, обстежує всю Галактику за десятки мільйонів років – термін, котрий може видатися величезним, але у порівнянні з віком самої Галактики – він майже миттєвий. “А якщо це так, – підмітив Фермі з приводу прибульців, – то де ж тоді вони всі?”

У 70-ті роки відразу чотири астрофізики, незалежно один від одного, опублікували праці, в яких надали парадоксові Фермі ще виразнішої форми. Зокрема, один із них, Френк Тіплер, стверджує, що для освоєння Всесвіту навіть не варто вдаватися до пілотованих польотів. Достатньо спорядити кілька експедицій із так званими “автоматами фон Ноймана” – простими роботами, одна з головних функцій яких полягає у самовідтворенні. Прибувши до пункту призначення, вони можуть із підручних матеріалів спорядити звідтіля ще декілька експедицій, і внаслідок цього темпи освоєння космосу з кожним етапом прискорюються, а терміни цього освоєння різко скорочуються навіть у порівнянні з передбаченнями Фермі.

Сформульований таким чином, парадокс Фермі являє собою невмолимий факт, викрутитися від якого практично неможливо. Це визнає навіть співробітник Інституту SETI Сем Шостак. Припустимо, говорить він, що величезну більшість цивілізацій спіткала катастрофа у ході технологічного розвитку. Але навіть якщо вціліли лише одиниці, вони вже давно мали б стукати до нас у двері, а цього чомусь не відбувається.

У спробі обійти парадокс було висунуто нову низку гіпотез. Перша і найпохмуріша, “гіпотеза судного дня”, полягає у тому, що будь-яка цивілізація, що стала на шлях технологічного прогресу, неминуче приречена на загибель від власної руки. Можна також припустити – “гіпотеза зоопарку”, – що ми внаслідок якихось невідомих примх нашого розвитку оголошені чимось на зразок всегалактичного заповідника – про наше існування відомо, але в контакти з нами не вступають, оскільки на клітці написано “Годувати звірів заборонено”. Останнім часом з’явилися також розрахунки, згідно з якими міжзоряні подорожі просто нездійсненні з певних причин економічного, енергетичного або фізіологічного характеру.

Перша з цих гіпотез, на нещастя, легко доводиться математично, але її чомусь не хочеться брати до уваги, другу просто неможливо перевірити, а щодо третьої, то пригадуються авторитетні заяви вчених XIX століття про неможливість літальних апаратів, важчих за повітря. Всесвіт містить достатню кількість енергії для будь-яких мандрівок, потрібно її лише освоїти, а всі фізіологічні перепони можна обійти за допомогою тих самих “автоматів фон Ноймана”, не кажучи вже про далеку цілеспрямовану сигналізацію.

Де ж у такому випадку вихід із цього глухого кута? Він, звичайно ж, просто напрошується, але настільки не в’яжеться з духом науки, особливо з революцією Коперника, що більшість учених продовжує наполягати на продовженні пошуків і вірить, що сьогоднішня їх безуспішність буде з часом пояснена. Тому що альтернатива – це наша унікальність і єдиність як розумної форми життя у всьому Всесвіті.

Параметри Всесвіту сьогодні оцінюються в 40 мільярдів світлових років, а його вік – у 15 мільярдів років. Від припущення, що саме ми становимо все мисляче населення цієї величі, перехоплює подих.

Тим не менше, більш детальний погляд на речі дещо протвережує. Розміри Всесвіту, який виник у результаті так званого “великого вибуху” і постійно розширюється, прямо залежить від його віку. Щодо віку, то яким би гігантським він не здавався, судячи з усього, 15 мільярдів – це мінімальний час, необхідний для виникнення життя, час творення і накопичення в надрах зірок необхідних важких елементів, їх наступного викиду в космос, а пізніше виникнення з цього пилу нового покоління зірок, подібних до нашого Сонця. Іншими словами, весь цей незліченний час і простір являє собою необхідну умову виникнення життя хоча б на одній планеті.

Але якщо все-таки на одній, то революцію Коперника можна вважати такою, що зазнала поразки, і не від релігії, а саме від науки. У книзі астрофізиків Джона Берров і Френка Тіплера “Антропічний космологічний принцип”, на сьогодні вже класичній, сформульовано принцип нашої центральности у Всесвіті. По-перше, Всесвіт є такий, як він є, зі всіма його просторово-часовими параметрами і константами, саме тому, що в ньому є ми і що ми ведемо за ним спостереження. Це положення, яке автори назвали “слабким антропічним принципом”, прийнятне для більшости вчених, хоча багатьом і не подобається, позаяк являє собою “антикоперниківську” єресь. Його достовірність легко перевірити простим розумовим експериментом: якщо хоча б один із багатьох відомих сьогодні параметрів Усесвіту мав трохи інше значення, життя в ньому було би просто неможливе, в ньому не було б спостерігачів, і ні в кого не виникало б жодних питань. Не виключено, що наш із вами Всесвіт – всього лише один із багатьох, але ми з нашими проблемами можливі лише у власному.

Що до так званого “сильного антропічного принципу”, то він передбачає, що Всесвіт у тому вигляді, в якому він існує сьогодні, виник спеціально для нашої у ньому присутности. У такому формулюванні цей принцип явно виходить за рамки науки і втручається у сферу релігії. Як гіпотеза він нічому не суперечить, але науці з ним робити просто нічого.

Утім, навіть “слабкий антропічний принцип” занадто відгонить релігією на смак багатьох. Ми виросли в науковій традиції, котра раз і назавжди вилучила людину із центру світобудови, і її раптове повернення у цей центр видається чимось на зразок зради заповітів Коперника, хоча сам Коперник був, звичайно ж, людиною віруючою. Фред Гірен брав інтерв’ю з цього приводу у провідних сучасних спеціалістів у галузі природничих наук.

“Багатьом ученим не подобається напрям, котрий вказує їм “антропічний принцип”, не просто тому, що він передбачає Бога як легку відповідь, а тому, що він знову обертається єрессю проти Коперникової догми. “Мені здається чимось на зразок гордині вважати, що Бог створив Всесвіт виключно для нас, – сказав космолог Джордж Смут. – Я б, здається, створив Всесвіт, сповнений життя”.