Сторінка
6

Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

Звідси вся сартірівська антологія, що переростає у нього, вслід за Гайдеггером, в суб'єктивно-індеалістично антропологію, будується в докотомії буття – для – себе і буття – в – собі, рівнозначних Я і не – Я.

Характерною рисою „буття – у – собі” є те, що воно абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття „нудоти” (твір „Нудота”). Згідно з феноменологічною установкою Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які „людські”, осмисленні визначення буття – у – собі, тому воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: „Буття є те, що воно є”.

На відміну від буття – у – собі буття – для – себе абсолютно рухоме вплинне, активне та пусте. Свідомість не має нічого субстанційного, „вона існує лише мірою того, як з'являється”. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою, її можна розглядати як абсолют [12,112].

Звідси буття – в – собі залишається в системі темним фоном наякому існує і діє одне тільки для – себе – буття як єдине джерело якісної багатоманітності і носій життя і руху. Межі свідомості утворюють і межі активності, становлення і змін. „Активність є тільки постільки, поскільки свідоиа істота володіє засобами, що передбачають ціль…” [17,32].

Таким чином Сартр формує і головну дихотомічність людського буття: з одного боку – бути Богом і досягти самодостатнього „буття – в – собі”, зберігши при цьому вільну суб'єктивність „буття – для – себе”, з іншого – ілюзорність цього безмежного самоствердження.

Філософський антропологізм Сартр оголошує єдиним фундаментом соціологічних, етичних і власне філософських концепцій. В своєму вченні про людину Сартр виходить з примату тільки особистісного, індивідуального досвіду над об'єктивним матеріальним буттям. Вже в протиставленні нерухомого, масовидного і інертного „буття – в – собі”, дійсному, динамічному, вічно розвиваючому „буттю – для – себе” закладена ідея екзистенціальної людини, повністю вільної, незалежної в своїй діяльності ні від зовнішнього світу, ні від суспільно-історичного середовища і, що розвивається за своїм власним внутрішнім прагненням.

Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги – матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти. Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, – усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип – випадковість існування. Таким чином слід відзначити нез'ясованість існування кожного і кожної речі.

Чистий аркуш паперу – такою є людина на початку свого життя. Вона зустрічається усе з новими і новими ситуаціями, що змінюють її; і людська сутність формується в залежності від того, як людина переборює складнощі життя. Справжнє існування – це автентичний вибір самого себе, коли людина, обираючи свою сутність, самореалізує себе і творчо самовизначається актами покликання суб'єкта. Несправжнє існування – це існування у вигляді самообману, коли людина хоче стати то однією, то іншою, але так і не реалізує свою справєню сутність. Джерелом самообману є амбівалентність людського існування, якому властиві:

а) фактичність реальності „буття – в – собі”.

б) творчий характер „буття – для – себе” у критичних ситуаціях.

Роздвоєність особистості робить людске буття безглуздим і безмістовним.

Сутність людини – це те, як вона вміє використовувати своє існування в соціоситуаціях. Її „для – себе – буття” полягає в постійному проектуванні своєї самості. Людина є лише тим, що вона робить. Сутність людини – не якийсь ідеальний образ – прототип, що має „вічні”, „незмінні” людські чи антропологічні якості. Людина сама визначає себе, хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, вона творить себе, обирає свій шлях у житті.

Отже екзистенціалізм, або філософія існування, – один з головних напрямів в філософії ХХ століття і є вираженням глибокої кризи тогочасного суспільства.

Представниками екзистенціалізму є М.Хайдеггер, К.Ясперс, Х.Ортега – і – Гассет, Л.Шестов, М.Бердяєв, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Муньє, Лакруа та інші.

Філософія екзистенціалізму має справу не з проблемами науки, а з питаннями власне людського існування, морально-етичної рефлексії суб'єкта.

В центрі уваги опинилась людина, не така, що пізнає і перетворює світ, а людина, що страждає, одинока, глибоко нещасна і в той же час, яка прагне до свободи і, що відповідає за всі свої вчинки.

Екзистенціалістська концепція Сартра пропонує нам позицію відокремленого індивіда, котрий має мужньо і послідовно відкидати від себе „заклики”, „звабливості” світу, відстоюючи своє право на безосновний (нічим не детермінований) вибір. Сутність людини – це те , як вона вміє використати своє існування в різноманітних ситуаціях. Звідси й головна теза французького мислителя, – „існування передує сутності”. Саме через існування людина обирає сама себе, свою самість, самореалізує себе.

Розділ ІІ.Філософська концепція свободи Жана Поля Сартра.

2.1. Свобода та вибір.

Що таке свобода? Відповідь на дане питання формувалася з часом, аж поки не набула своїх нинішніх рис; Г.В.Ф.Гегель небезпідставно визначав всесвітню історію як прогрес в усвідомленні свободи – згодом Ф.Енгельс в „Анти-Дюрішгу”, наче продовжуючи цю гегелівську думку, говорив про те, що кожний крок вперед на шляху культури був кроком до свободи.

І справді, крок за кроком, міліметр за міліметром люди впродовж усієї історії відвойовували, утверджували й розвивали цю свою фундаментальну здатність.

Якщо античні греки й римляни сприймали свободу як свою природну властивість – певну даність, котру вони мають захищати, коли їй загрожує небезпека, – то в давній Іудеї, що перебувала під римським ядром, ідея свбоди, починаючи вже з І ст. н.е. трансформується в ідеях визволення і пов’язується з повстанням проти іноземних загарбників.

Якісно нових рис набуває ідея свободи в християнстві, що переводить вже опрацьовану, як ми бачили, культурну ідею „звільнення” у внутрішній, духовно-моральний план: душа людини звільнюється від всеохоплюючого диктату старозаповітнього Закону, й перед нею відкривається простір вільного вибору, вільної жертви, вільного відповідання Богові. Впродовж тисячоліть історії християнства свобода утверджується як один з найглибших внутрішніх вимірів існування людини, людського „я”. „Я… це – свобода”, – читаємо в С.К’єркегора.

Втім, свобода заявляє про свої права й у царині зовнішніх стосунків між людьми. Вже епоха Відродження означала в цьому плані певне оновлення вироблених античністю уявлень про громадьську свободу, які з плином часу набувають дедалі конкретніших рис, збагачуються економічними, соціальними, політичними та власне гуманітарними аспектами. Основні віхи на цьому шляху – формування засад вільного підприємства, буржуазні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., європейське Просвітництво, боротьба трудящих за свої права, опір тоталітарним режимам сучасний правозахисний рух [ ,260].