Сторінка
3

Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

У К′єркегора екзистенціалізм запозичує в першу чергу ідею „екзистенціального мислення”. Якщо наукове мислення, що виходить з чисто теоретичного інтересу, абстрактне і безособистісне, то „екзистенціальне мислення”, пов’язане з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, тільки і може бути конкретним, „людським” знанням. „В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта і його екзистенції, суб’єктивний мислитель як екзистенціальний (existierende) суттєво зацікавлений в своєму мисленні: „він існує в ньому”, – С. К′єркегор. А як наслідок, він не може відноситися до дійсності як до чогось об’єктивного, „не затронутому” людською суб’єктивністю. В той же час К′єркегор фіксував увагу на нестійкості людського „існування”, його приреченості на смерть, виражаючи її в поняттях „страху”, „сумніву” і т. д. Складне і суперечливе життя людини не піддається зусиллям розсудку осмислити її, результатом чого є „безсилля думки”, справжній „скандал для розсудку”, а звідси перехід до міфу. Іншими словами, людське існування, „екзистенція” непідвладна розуму: „… в екзистенції думка знаходиться в чужому середовищі”, – С. К′єркегор.

Екзистенціалізм сприйняв також ніцшеанське приниження думки, розуму як такого, що належить не індивідуальному існуванні людини, а її суспільству, стадній природі, а тому виражене в людське узагальнене, поверхневе, усереднене [22,285].

Але екзистенціалізм іде далі „філософії життя”, радикально перетворюючи історію пізнання. Для „філософії життя” мислення є хоч і грубим, але все ж засіб пристосування до „життя”. Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в досить радикальному значенні: саме, що будь-яка спроба мисленнєвого прояснення приводить до протиріч, які є невирішуваними , перед обличчям яких воно все ж не може відмовитись, оскільки вони пов′язуються з вирішальними питаннями його буття.

Значення Гуссерля для екзистенціалізму визначається перш за все тим, що він виробив феноменологічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К′єркегором могло бути перетворено в „онтологію”, точніше „фундаментальну онтологію”, як „екзистенціальну аналітику буття людини (Dasein)”. Де К′єркегор знаходив конкретне людське переживання – „страх”, „піклування” і т. п., а Гуссерля, згідно теоретично-гносеологічній традиції в філософії, шукав пізнавальну структуру „чистої свідомості”, там Хайдеггер знаходив К'єркегорівські категорії в якості апріорних структурних елементів буття людини, „буття – свідомості”. Тим самим, з однієї сторони, долається психологізм, який екзистенціалісти, вслід за Гуссерлем, вважається джерелом релятивізму, що руйнує будь-які знання, а з іншої – суб’єктивність психологічного переживання людини, її емоції приймають статус „антологічних” елементів, елементів самого „буття”, що ними іменуються її „екзистенціалами” (модусами).

Тим самим гуссерлівська феноменологія розкриває свої ірраціональні можливості, що знайшли вираження в останніх працях Гуссерля; екзистенціалізм підхопив цю тенденцію феноменології і здійснив її до кінця [22,288].

Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в само переживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Кайдани раціо спадають. Вітер власного існування вкривається в келії філософів, які розмірковують про загальні сутності. Самий потік філософування наповнюється свободою і життєвістю; він олюднюється. „Екзистенціалізм – це гуманізм”, – говорив Ж. П. Сартр.

Подолання раціоналістичного ставлення до людини – це подолання об’єктивації людини. Це усвідомлення того, що ніякі дефініції не можуть адекватно виразити існування. „Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчать про такт”, – ці слова К'єркегора стали девізом екзистенціалізму ХХ ст.

Сутність екзистенціалізму.

Екзистенціалізм (лат. Existentia – існування), або філософія існування, – один головних напрямків в філософії ХХ ст.

Існує кілька визначень екзистенціалізму. Серед них найбільш суттєвими виділяють:

1) екзистенціалізм – течія ХХ ст., що висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, яку не можливо виразити мовою понять;

2) екзистенціалізм – суб'єктивіське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інші люди та інший) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Взагалі екзистенціалізм – це філософія особливого роду. Вона не претендує на науковість і загальнозначимість, заперечувальну можливість створення цілісного наукового світогляду.

Предметом даної філософії є людина, її існування, буття. Але наука про людину, на думку екзистенціалістів неможлива, тому філософія являє собою поза науковий, поза теоретичний розгляд людського буття, інтимні переживання окремого індивіда.

А що таке людина? Вслід за Достоєвським екзистенціалісти стверджують, що людина є таємниця, і філософія повинна займатися не проблемами, а таємницями, вона не дає вирішення яких-небудь питань, веде пошуки в сфері раціональної свідомості, сфері емоцій, переживань. Екзистенціалізм – філософія яскраво вираженого ірраціоналізму і антиінтелектуалізму [27,342].

Тип філософствування, який культивував екзистенціалізм, був незвичайним. Його представники не намагались проникнути в методологічні таємниці науки, розкрити природу мистецтва, моралі ірраціоналізації, продовжити глобальні філософсько-історичні конструкції. Вони ставили в центр уваги індивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення і вибору, відношення людини до свого призначення і до смерті) і проявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії в тій мірі, в якій вона дотикалась з цими питаннями. В працях екзистенціалістів немає руху від простіших визначень предмета до все більш всестороннього і конкретного його розуміння, що зазвичай відрізняє теоретичну думку від інших форм духовного освоєння дійсності. Систематична єдність цих двох робіт має скоріше сюжетно-тематичний характер, як і єдність творів художньої літератури. Не випадково своєрідні категоріальні побудови екзистенціалізму, що дуже тяжко переводяться на сформовану мову академічної філософії, вільно трансформувались в драматургію і прозу (Камю, Сартр і Марсель – відомі представники сучасної літератури і театру).