Сторінка
7

Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

Досить тривалий час в уявленні людства про свободу панував пегляд на неї як на усвідомлену необхідність. Але цей погляд являє собою, по суті, невизначення, а заперечення свободи. Мало того, що на місце свободи ставиться її протилежність, – людину, яка прагне свободи, змушують до того ж віддаватися усвідомленню цієї її протилежності, тобто ідеальним чином примірюватися до неї, „ вписувати” себе в її тло. Неначе раб, який пізнає й усвідомить своє рабське становище, від цього одного стане вільним!

Звичайно ж, пізнавати необхідність у різноманітних її проявах украй важливо. Людина, що перебуває у полоні ілюзій, не знає справжнього стану речей, з якими має справу, або не здатна дивитися правді у вічі, – не може вважатися вільною. Звужуючи значення відомого евангельського вислову „пізнаєте правду, – а правда вас вільним зробить!” (Ів.8,32) до елементарної гносеологічної площини, маємо визнати, що тільки істина, хоч якою б гіркою вона часом не була, відкриває перед людиною перспективу свободи. І все ж зводити сутність свободи виключно до пізнання можливо лише за умови, що пізнання саме по собі вважається вищою духовною здатністю людини, реалізацією її кінцевого призначення. Пізнавати в такому разі означає для людини реалізовувати себе найактивнішим чином і отже, бути вільною. Так в основному розуміли дане питання Б.Спіноза, Г.В.Ф.Гегель. Проте часи панування однобічного гносеологізаторського погляду на людину і її проблеми минулись досить давно. Післягегелівські концепції людської свободи все активніше висувають на передній план саме діяльнісні й етичні варіанти її осмислення [ ,260].

Сучасним розумінням свободи є відокремлення в ній кількох аспектів:

а) свобода дії – свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи для цього потрібні знаряддя та засоби;

б) свобода творчості – право людського суб’єкта втілювати свої мрії і задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам;

в) свобода самореалізації – є синтезом 2-х попередніх, і дає можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення;

г) свобода вибору – йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цілей, варіантів поведінки;

д) відповідальність – усвідомлення індивідом, свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння в світлі цього обов’язку суті і значення своїх вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями, що виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.

Найбільш повно ці аспекти свободи відобразили у своїй філософській творчості такі мислителі як: М.О.Бердяєв – російський філософ, персоналіст та екзистенціаліст (релігійне спямування) і Ж.-П.Сартр – французький філософ, екзистенціаліст (атеїстичне спрямування).

У своїй концепції свободи М.Бердяєв виділяє три види свободи: первинна ірраціональна свобода (свавілля), раціональна свобода (виконання морального обов’язку), свобода, пронизана любов’ю до Бога. Ірраціональна свобода міститься в „ніщо”, з якого Бог створив світ. Сартр у питанні походження свободи підходить по-іншому. Він ставить питання таким чином: повинно існувати якесь буття, завдяки якому „ніщо” приходить у речі. І таким буттям є буття людини. Саме вона привносить у світ активність, заперечення, сумнів, запитування і т.д. Цю можливість людини привносити в світ „ніщо” Сартр назвав „свободою”, яка набуває онтологічного статусу. Якщо у М.Бердяєва, „ніщо”– це не пустота, а деякий первинний принцип, який передує Богу і світу і не містить ніякої диференціації, первинний хаос, то Сартр визначає „ніщо” як недостатність, рідкість або як щілина чи отвір. Але М.Бердяєв і Ж.-П.Сартр сходяться у тому, що свобода притаманна людині одвічно, людина від народження є свобідною, її дії є абсолютно свобідні. Інші два види свободи Бердяєва можна співвіднести з такими відповідниками у Сартра як відповідальність та проектування або творення людиною себе.

На відміну від М.О.Бердяєва, який вважав, що призначення людини, сакральний її обов’язок перед Богом – це творча самозміна, людина повинна створити з себе Боголюдину (звідси певна обмеженість свободи людини), Сартр підходить до свободи в іншому контексті.

Сартр являється тим, для кого „Бог помер”, тобто людина, для якої Бог перемістився в область міфології разом з ельфами і феями. В одному з своїх творів він писав: „… я мав потребу в Богові, мені його дали, я його прийняв, не розуміючи, що власне його я й шукав. Не вкоренившись в моєму серці, він деякий час животів у мені, а тоді помер” [19,381]. В його випадку немає розпливчатості, як у Хайдеггера; немає сумнівів відносно його атеїзму. Інколи він говорить, що якщо б Бог і існував, це нічого б не змінило (у відношенні людської свободи і відповідальності, по крайній мірі); але в своїй лекції про гуманізм він ясно проголошує, що „екзистенціалізм” – це тільки спроба вивести всі наслідки з послідовної атеїстичної позиції. І як ми побачимо, висновки, які він виводить з атеїзму, дуже важливі.

Сартр просто стверджує атеїзм без великого шуму. Ідея Бога є ідея безкінечного, особистого Абсолюту, безкінечного для – себе – в – собі, ідея безкінечної, свідомої самототожності. Але ця ідея самосуперечлива. Свідомість виключає самототожність, і самототожності виключають свідомість. Це не просто означає, що Бог не існує: Його не може бути. Оскільки стверджувати існування Бога означає висказувати самосуперечливу думку. Не може бути Бога. І людина, що прагне до Божественності, приречена на крах [27,220].

Вище було сказано, що Сартр виводить з атеїзму важливі висновки. Найважливішим з них є наступне: якщо Бога немає, то немає і загальнообов'язкового закону і набору абсолютно встановленних цінностей. Тому в своїй лекції по гуманізму він може сказати: „Достоєвський написав, що якщо Бог не існує, то все дозволено. Це вихідна точка екзистенціалізму”. Людина є єдиним джерелом цінностей, індивіду залишається творити чи вибирати власну шкалу цінностей, її власний ідеал. Тут, власне, Сартр впритул підходить до ядра своєї антропології,тобто поняття свободи.

Людське існування, на думку Сартра, є неперервне самозаперечення. Вйого концепції свободи ключ до всього його світогляду, як в його теоретичних побудовах,так і в практичних висновках. Навколо цієї концепції, як навколо своєї осі, обертається вся антропоцентрична, при цьому егоцентрична, філософія екзистенціалізму.

Утвердження свободи, як безумовлення принципу знаменує розрив з детермінізмом, раціоналізмом, об'єктивно науковим розумінням дійсності.

Свобода трактується Сартром в дусі закінченного індетермінізму. Свобода ставить людину поза закономірності і причинну залежність. Вона виражає метафізичний розрив з необхідністю як в її об'єктивно матеріалістичному розумінні, так і з логічною необхідністю. Свобода не терпить ні причинне, ні підстави. Свобода не визнаяається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода є вибір свого буття, людина така, якою вона свобідно себе вибирає. Теперішнє не знаходиться в закономірному зв'язку з минулим, а минуле з теперішнім. Свобода покладає незалежність по відношенню з минулим, заперечення його, розрив з ним. „Свобода – це людське існування, що виводить своє минуле з гри…” [17,65].