Сторінка
10

Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

2.2. Свобода та відповідальність.

В екзистенціальному своєму аспекті ідея свободи актуалізує два протинаправлені вектори, що визначають загальну скерованість існування людини: вектор визволення і вектор відповідальної причетності. Перший з них найбільшою мірою виявляється у свободі дії, свободі творчості: людина тут насамперед прагне здолати певне обмеження, вийти за грань пізнаного і освоєного нею, створити щось принципово нове, що змінило б дотеперішню ситуацію її існування. Свобода в такому її розумінні є, так би мовити, силою „відцентрованого”: вона веде людину вперед, розкриває перед нею нові можливості, нові обрії буття.

Водночас, як про це свідчить людський досвід, ідея свободи може набувати й цілком протилежного, „доцентрового” екзистенційного спрямування: дієвих роявах свободи вибору, в актах морального самовизначення людина як автономна істота спямовує свою волю саме в середину наявної ситуації свого буття – визначає своє місце в ній, стає на бік тієї або іншої з діючих у ній сил, гормонізує відносини між її компонентами. Якщо в першому разі воля людини в цілому скерована на реалізацію певних цілей або ідеалів, що виходить за межі існуючого стану речей, то в даному випадку йдеться про прийняття реальності такою, якою вона є тут і тепер, – адже вибирати загалом можна лише з-поміж того, що є наявним, що вже сформувалося як предмет вибору. Чим більш значущим з огляду на корінні життєві орієнтації людської особистості виявляється подібний вибір, тим більше він потребує рішучості й твердої моральної мужності – адже звернення до наявного буття і прийняття його таким, яким воно є неминуче тією або іншою мірою постає і як самовизначення суб’єкта подібного вибору, добровільне обмеження ним власних можливостей прерогатив заради чіткої позиції в бутті [ ,272].

Відчуваючи свою відповідальну причетність до цього буття (буття своєї батьківщини, народу, родини, колективу, буття рідного міста або села, буття природи загалом і т.п.), особа свідомо ототожнює себе і своєю позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з моменту вчинення подібного вибору вона вже не може дистанціюватися від ситуаційних визначень її як „патріота” чи „космополіта”, „лівого” чи „правого” тощо – бо ж то є визначення, котре вона сама обрала і утвердила актом власної волі; на докори опонентів їй тепер лишається відповідати словами фундатора Реформації Маркіна Лютера: „На тім стою і не можу інакше!” – якщо тільки й справді інакше вона не може [ ,273].

В особливій формі дану проблему розробив Ж.-П.Сартр, хоча не менш послідовно її торкнувся і М.О.Бердяєв.

На думку Сартра тягар відповідальності постійно присутній в свідомості людини. Тільки людина є законодавцем свого буття і сама має вірішувати свою долю, в якій „закинутості” вона б не знаходилась. Він ніякою мірою не закликає індивідуума заглибитись у самого себе, навпаки, маємо шукати ціль ззовні, „визволяти” свої думки і дух, що і повинно бути конкретним самоздійсненням. Єдина детермінація дії є сама дія, кожна людина реалізує себе за допомогою абсолютно вільної дії, і автономія людини виражається саме в її діяльності. Принципово, в баченні цієї проблеми М.Бердяєвим не має чіткого протистояння, є лише опора – Бог. Ми розглядаємо людину невідривно від свободи. Останню ж Бердяєв, як і Сартр пов’язує із відповідальністю. „Вся гідність людини заснована на почутті вільної відповідальності, на усвідомленні првини щодо власної долі” [2,186]. Хоч на думку Бердяєва, свобода – первісна, таємна, бездонна, ірраціональна, пов’язана із таємницею гріха та таємницею спокути, і навіть в релігійному житті свобода – обов’язок, повинність, можна зауважити, що російський філософ не обстоює думку про те, що людина залишається наодинці зі своїм „людським”. Адже їй не розкривається сенс буття. М.Бердяєв констатує, що весь розвиток світової філософії підводить нас до визначення того, що лише всесвітньому розуму відкривається всесвітня Істина. Такий всесвітній розум є релігійний, соборний і його він вбачає у вірі, а свобода криється не в кінці, а на самому початку філософствування цього розуму.

Отже, ми бачимо, що М.Бердяєв як і Ж.-П.Сартр визначають, що зворотнім боком свободи є відповідальність, але розходяться вони в тому, що Бердяєв пов’язує відповідальність людини не тільки з людським буттям, а й божественним началом, що до Сартра, то людина для нього відповідальна перед собою за власний вібір, за творення себе в цьому світі. І в цьому значенні Ж.-П.Сартр продовжує трактування відповідальності, пов’язуючи її з проблемою проекту і вибору.

Оскільки людина знаходиться завжди в якійсь ситуації, то вона відчуває певні пасивні вимоги, що йдуть від дійсності. Ці вимоги за Сартром, лише затуляють те, що є основним у людині, а саме: право вибору. Так відшукуючи причини всіх дій, ми врешті-решт мимохідь прийдемо до первинного вибору, першопроекту, і тут індивід змушений буде сказати: „Я це вирішив сам, один, невиправдовуваний і непробачуваний”. Виборові на думку Сартра, підлягає все: і ситуація, і поведінка, і навколишні люди.

Необхідність вибору і відповідальність за нього викликає у людей тяжкий стан тривоги. Підкреслюючи онтологічний характер цього поняття, Сартр писав, що тривога є єдиною формою зв’язку світу і мого Я [24,302].