Сторінка
2

Сутність фінансового ринку

Для успішного розв’язання завдань фінансової та економічної стабілізації необхідно здійснити зважене грошово-кредитне регулювання. Через нього держава впливає на грошову масу і процентні ставки, а вони, у свою чергу,- на споживчий та інвестиційний попит. На жаль, сьогодні грошово-кредитна сфера неспроможна задовільно виконувати свою головну функцію – забезпечення ефективного розміщення ресурсів, стабільної національної грошової одиниці та стабільних цін.

Фінансова система України, як і національна економіка в цілому, ще не подолала наслідків кризи, що проявляється в інфляційних процесах, зростанні дебіторської та кредиторської заборгованостей між підприємствами, падінні національної грошової одиниці, значних внутрішніх і зовнішніх заборгованостях країни. Тому сьогодні в нашій державі головними завданнями є забезпечення структурної перебудови народного господарства, а також досягнення макроекономічної стабілізації шляхом реформування грошово-кредитної та банськівської систем.

Фінансовий ринок України пройшов складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на кілька етапів. Перший з них – становлення цієї системи (1991-1993 рр.) – характеризувався власною концепцією розвитку. Особливістю даного етапу є те, що з одного боку, було формально проголошено ринкову ідеологію, в більшості секторів економіки відбулася лібералізація цін, було послаблено контроль за оплатою праці (що, у свою чергу, сприяло переливанню фінансових засобів з державного сектора до приватного), з іншого – урядові структури гальмували трансформаційні процеси (приватизацію і реструктуризацію державних підприємств).

В основу практичної макроекономічної політики в 1992-1993 рр. Було покладено принцип повної відмови від використання монетарних інструментів у регулюванні економіки. При здійсненні грошово-кредитної полвтики Національний банк України використовував командно-адміністративні методи, і зокрема – централізований розподіл кредитних ресурсів, пільгове кредитування, встановлення кредитних обмежень тощо. До 1994 року в Україні взагалі не діяли такі інструменти рефінансування, як кредитні аукціони. Політика рефінансування банків проводиться тільки через єдиний механізм – прямі кредити, що направлялися через колишні державні банки переважно до державного сектора економіки.

Економічна і грошово-кредитна політика 1993 р. не відрізнялася принципово від політики 1992 р. Продовжувалися спроби відновити економічну стабільність на основі реанімації державного сектора за рахунок емісійного доходу, а також бюджетно дотаційної, податково-пільгової та кредитної політики. У 1994 році НБУ почав впроваджувати нову монетарну політику – це стало початком другого етапу у становленні фінансового ринку України. Із березня 1994 року норма обов’язкових резервів зменшується до 15 %, на що ринок міжбанківських кредитів відреагував негативно – падінням своїх обсягів.

У 1995 році відбувся перерозподіл кредитних ресурсів у бік реальної економіки. Жорстка фінансова політика 1994-1995 рр. Була вкрай необхідною для подолання гіперінфляції і досягла своєї мети. Тим часом проявляються також негативні наслідки, пов’язані з продовженням такої політики. В першу чергу, це криза платежів, зростання заборгованості суб’єктів господарювання, збільшення зовнішнього боргу, скорочення обсягів виробництва. Одним з основних недоліків здійснюваної грошово-кредитної політики було те, що великі внутрішні резерви було спрямовано не на розвиток виробництва, а на покриття дефіциту державного бюджету. В 1996 році банки-резиденти вклали у державні облігації в три рази більше коштів, ніж у кредитування вітчизняної промисловості. Безперервне розширення обсягу ОВДП і підвищення рівня їх доходності (до 120%) спричиняло будівництво ”піраміди”, яка нічим не підкріплювалася з боку держави і в будь-який момент могла призвести до краху фондового ринку.

Практичний досвід реалізації жорсткої грошово-кредитної політики за останні 5 років показав, що Україна не розв’язала головних економічних завдань - не зупинила падіння виробництва і не подолала фінансову кризу. Стало очевидним, що саме тільки дросягнення грошової стабілізації не привело до економічної стабілізації економіки в цілому. Стабільність грошей сприяє зростанню обсягів ВВП лише при довгостроковій перспективі – через розширення платоспроможного попиту, збільшення заощаджень, підвищення інвестиційної активності тощо. В умовах же стабілізації на коротких проміжках часу – після жорстких інфляційних коливань або при трансформуванні економічної системи – відбуваються скорочення обсягів виробництва і зниження зайнятості населення.

Таким чином, грошово-кредитна політика, пов’язана з крайніми напрямами (необмеженої експансії або жорсткої рестрикції), не дасть позитивного результату і може бути ефективною лише в екстримальних умовах або на короткий проміжок часу.

Ще восени 1998 року Президент України запропонував скоригувати грошово-кредитну політику в напрямі переорієнтації емісійних ресурсів НБУ з безпосередньо спекулятивної сфери в реальну економіку ( Урядовий кур’єр, 21.11.1998,С.3). Інакше кажучи, відбувся певний трансформаційний розрив, коли кредитно банківська система функціонує сама собою, а економіка – сама собою. Тим часом фінансову політику необхідно проводити паралельно з структурною.