Сторінка
3

Формування фінансових ринків країн, що розвиваються

Значна допомога країнам, що розвиваються, в тому числі і безоплатна, з 50-х до початку 60-х років обумовлювалась впевненістю розвинених держав у тому, що їх реципієнти зроблять стрімкий стрибок і досягнуть вищого економічного рівня завдяки зовнішнім вливанням. Коли ж країнам, що розвиваються, не вдалось домогтися структурних змін, а доходи від експорту не покривали імпортних витрат, загострилась проблема з виплатою зовнішнього боргу. В результаті перегляду відносин з приводу надання безоплатної підтримки країнам, що розвиваються, обсяг безповоротного фінансування почав скорочуватися.

У 60 і 70-х рр. минулого століття спостерігався надзвичайно великий обсяг надходжень приватних прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються. В 1968 р. на їх частку припадало близько 31% світового потоку прямих іноземних інвестицій [2, с. 489]. Саме з початку 60-х років завдяки стрімкому розвитку транспорту розпочався процес переміщення виробничих потужностей з розвинених держав у країни, що розвиваються.

Починаючи з 1973 р., спостерігалось відродження чистого припливу приватного капіталу на ринки, що розвиваються. Розподіл потоків був украй нерівномірним: перший сплеск мав місце з 1973 по 1982 р. (163 млрд доларів), що було обумовлено надходженням на світові фінансові ринки колосальних обсягів нафтодоларів. Протягом 80-х років відбулось певне зменшення (103 млрд доларів)

[1, с. 239] унаслідок світової боргової кризи 1982 р., що спричинила негативний вплив насамперед на країни Африки, Азії й Латинської Америки. Надходження ресурсів за офіційною лінією і далі зменшувалося, про що свідчать дані табл. 2 [3, с. 293].

Рух капіталу в період між першою нафтовою кризою і 1982 р. був тісно пов’язаний з циркуляцією доходів від нафти. Надходження від експорту чорного золота депонувалися в банках США і Західної Європи, які, у свою чергу, позичали ці засоби країнам, що розвиваються. З 1967 по 1982 р. у такий спосіб було рецикльовано понад 350 млрд доларів [2, с. 425]. Основна частина запозичень припадала на держави Азії та Латинської Америки. І справді, лише країни з високими темпами економічного розвитку мали доступ до міжнародних ринків капіталу. Причому рівень їх внутрішніх інвестицій також залишався досить високим.

Сплеск міжнародного кредитування спостерігався між 1974 і 1979 роками. Сприятлива міжнародна економічна атмосфера дозволила країнам-реципієнтам капіталу зберегти досить високі темпи розвитку без істотних ускладнень, пов’язаних з обслуговуванням їх зовнішнього боргу. На прикладі країн Латинської Америки можна переконатися в тому, що протягом цього періоду зростання обсягу валових інвестицій та експорту залишалось на досить високому рівні. Проаналізувавши дані табл. 3 [3, с. 303], можна дійти висновку, що запозичені засоби не були витрачені в повному обсязі на споживання.

Процес руху фінансових ресурсів від експортерів нафти до імпортерів також допоміг пом’якшити спад виробництва в розвинених країнах за рахунок підвищення попиту з боку держав, що розвиваються.

На жаль, другий нафтовий шок викликав низку проблем. Зростання цін на нафту негативно позначилось на статтях балансу за поточними операціями, погіршивши перспективи імпорту інвестиційних товарів країнами, що розвиваються. На тлі глобальної нерівноваги цін і зростання реальних відсоткових ставок запозичення стало дорожчим, а обслуговування боргу важчим.

Виникнення труднощів, пов’язаних з обслуговуванням боргу, обумовило втечу капіталу з країн, що розвиваються. Чистий приплив капіталу скоротився з 49 млрд доларів у 1981 р. до 5 млрд доларів у 1984 р. Такий різкий спад кредитування, а іноді й чистий відплив фінансових ресурсів стали катастрофічними для найбільш обтяжених боргом держав Латинської Америки. Чистий приплив капіталу в 1981 р. становив 46 млрд доларів, а чистий відплив – 9 млрд доларів у

1984 р. [1, с. 239].

Розрахунок обсягу відтоку капіталу для деяких країн Латинської Америки як відношення до сукупного притоку капіталу наведено в табл. 4 [3, с. 304].

Так, наприклад, як видно з табл. 4, з кожного долара, що надійшов до Аргентини, 64 центи витекли за кордон. Таким чином, величезні розміри зовнішньої заборгованості фактично фінансували втечу капіталу.

Якщо протягом 1986–1989 рр. виявила себе тенденція до відновлення чистого припливу приватного капіталу на ринки, що розвиваються (у середньому 20 млрд дол.), то країн Латинської Америки це не торкнулося.

Порівнявши різкий приріст засобів на фінансових ринках країн, що розвиваються, у 70-х роках, який супроводжувався драматичними подіями на початку 80-х років ХХ століття, можна знайти схожі риси з бумом кредитування в 1880-х і 1920-х та крахом у 1890-х і 1930-х роках. Міжнародне кредитування у 70-х роках ХХ століття відрізнялось від ранніх періодів мірою прямої залученості банків. За деякими підрахунками, наприкінці 1981 р. борг країн Латинської Америки банкам США становив 97% капіталу цих банків, а в багатьох окремих випадках набагато перевищував 100%. Так, наприклад, сукупний борг лише однієї Мексики дорівнював 34% капіталу банків США [1, с. 239].

До боргової кризи, що розпочалась у 1982 р., призвели наслідки подій у країнах з високою заборгованістю і зміни зовнішнього середовища.

По-перше, зазначені країни реалізовували непослідовну макроекономічну й фінансову політику наприкінці

70-х і на початку 80-х років ХХ століття. Запозичені за кордоном засоби використовувались для фінансування великих дефіцитів платіжних балансів, що обумовило виникнення інфляційного тиску. До того ж деякі країни, що розвиваються, проводили політику стабілізації валютного курсу й лібералізації фінансових систем, не створивши відповідних структур з регулювання та нагляду за ними, що призвело до кредитного і споживчого буму та завершилось кризами банківських систем і платоспроможності. В інших країнах погіршення стану внутрішніх фінансових ринків найчастіше відбувалося внаслідок введення обмежень на виплати ринкових відсотків і здійснення деяких видів фінансової діяльності. Це створило серйозні передумови для переказу засобів резидентами цих країн на закордонні ринки, які обіцяли отримання значного прибутку і гарантували необхідну фінансову стабільність. Можна припустити, що великомасштабний приплив капіталу до державного сектора багатьох обтяжених заборгованістю країн відповідав значною мірою розмірам відпливу приватного капіталу.