Сторінка
4

Формування фінансових ринків країн, що розвиваються

По-друге, з початку 80-х років минулого століття спостерігалось погіршення зовнішніх умов для багатьох країн з нерозвиненими фінансовими ринками. Розвиток держав із зрілими фінансовими ринками різко сповільнився наприкінці 70-х років, скоротившись з 4% у 1978 р. до 1% у 1981 р. Спад активності був зумовлений зниженням темпів росту експорту та скороченням обсягів зовнішньої торгівлі багатьох країн-імпортерів нафти. Обсяг експорту цієї групи держав, що збільшувався з 1976 по 1979 р. щорічно на 9%, зменшився до 5,5% у 1980 р. і до 4% у 1981 р. Зниження товарообігу, що спочатку обумовлювалось зростанням цін на нафту в 1979 р., ускладнилося в 1981 р. З 1977 по 1981 р. країни-імпортери нафти відчували падіння обсягів торгівлі більш ніж на 15%, що еквівалентно 45 млрд доларів. Водночас унаслідок певних зусиль, спрямованих на приборкання інфляції на розвинених ринках, наприкінці 70-х років різко зросли відсоткові ставки і в офшорних центрах. Так, наприклад, ставка ЛІБОР за тримісячними депозитами в американських доларах збільшилась із середнього рівня у 9% в 1978 р. до приблизно 17% у 1981 р. Оскільки багато відсотків за синдикованими позиками, здійсненими позичальниками з країн, що розвиваються, прямо прив’язані до ЛІБОР, у цих державах спостерігалось стрімке збільшення розмірів виплат за обслуговування боргових зобов’язань.

Спад чистого припливу приватного капіталу в 80-х роках супроводжувався стрімким зниженням ефективності функціонування багатьох економік світу, що розвиваються. Середні темпи росту економіки всіх цих країн скоротилися з 4,25% у 1977–1981 рр. до приблизно 1,5% в 1982–1983 р. Більш того, темпи розвитку держав, що зіткнулися з труднощами, пов’язаними з обслуговуванням боргу, зменшились до 1% [1, с. 240]. А в деяких країнах, що розвиваються, було зареєстровано негативні величини середньорічних темпів росту в період з 1982 по 1990 р. Це Кот-д’Івуар (-0,4%), Нікарагуа (-3,8%), Перу

(-1,4%) [2, с. 427]. У цих державах щорічні темпи інфляції зросли з 35% в 1977–1981 рр. до 58% у 1981–1982 рр. Не менше занепокоєння викликав різкий спад рівня капіталовкладень у економіку обтяжених зовнішнім боргом країн. Так, рівень інвестицій знизився в більшості країн Латинської Америки й Карибського басейну, а також у країнах Африки південніше Сахари. Капіталовкладення держав Південної та Південно-Східної Азії, які найменше були порушені гострими проблемами обслуговування боргу, швидко досягли докризових величин, про що свідчать дані табл. 5 [3, с. 427].

Погіршення макроекономічної ситуації і прискорені темпи інфляції, що супроводжувались зростанням безробіття і зниженням рівня реальної заробітної плати, ще більше ускладнили проблему обслуговування боргу. А здійснення величезних розмірів платежів країнами, що розвиваються, у свою чергу, проводилось за рахунок драматичного падіння ефективності функціонування їхніх економік.

У табл. 6 [3, с. 309] наводиться оцінка трансфертів з країн, що розвиваються, у розвинені, здійснених у 80-х роках і підрахованих як сукупні виплати відсотків і номінального боргу за винятком нових надходжень засобів кредиторів. Обсяг зовнішнього боргу багатьох країн значно зріс порівняно з початком 70-х років.

Так, наприклад, співвідношення зовнішнього боргу до експорту товарів та послуг країн, що мали труднощі з обслуговуванням своїх зобов’язань перед іноземними партнерами, збільшилось з 182% у 1981 р. до 236% наприкінці 1983 р. і до 375% у 1986 р.; співвідношення платежів за обслуговування зовнішнього боргу країн, що розвиваються, до експорту товарів та послуг зросло з 14% у 1980 р. до 26% у 1988 р.

Економічна ситуація, що суперечила інтересам країн-боржників, на початку 90-х років минулого століття стала причиною скептичного ставлення до можливості країн, що розвиваються, отримати швидкий доступ до міжнародних фінансових ринків.

Виокремимо основні моменти в динаміці й структурі засобів, які надходили на фінансові ринки країн, що розвиваються, у 70–80-х роках ХХ століття:

– з початку 60-х років обсяги надходжень офіційних засобів постійно скорочувались. Найвищими темпами знижувалось надання безоплатної допомоги. Навіть у період світової боргової кризи частка офіційного кредитування в загальному обсязі засобів для країн, що розвиваються, продовжувала зменшуватись. Це було зумовлено тим, що розвинені країни на початку 80-х років також відчували серйозні економічні труднощі;

– 60-ті роки характеризувались збільшенням частки прямих іноземних інвестицій, що було пов’язано з переміщенням виробництва з розвинених держав у країни, що розвиваються;

– з 1973 р. внаслідок надходження величезних обсягів нафтодоларів на міжнародні фінансові ринки відбувалось динамічне збільшення обсягів припливу приватного капіталу до країн, що розвиваються, причому домінуючі позиції в структурі надходжень належали банківським кредитам;

– на початку 80-х років, а саме з середини 1982 р., розпочався відплив фінансових ресурсів із країн, що розвиваються, що було пов’язано з загостренням проблем заборгованості.

Отже, боргова криза завдала величезних збитків більшості країн, що розвиваються. За цих умов про швидке відродження їхніх економік і повернення на міжнародний фінансовий ринок, здавалося, не могло бути й мови. Однак такий невтішний прогноз не справдився. Протягом останнього десятиліття країни, що розвиваються, спільно з постсоціалістичними державами стали активними учасниками світових фінансових відносин.