Сторінка
6

Управління прибутком та податковими платежами. Дивідендна політика

3 Дивідендна політика

Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є:

· різноманітні кредитні та фінансові обмеження;

· диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;

· сприятливі форми інвестування у певні періоди;

· бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки).

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику.

Оптимальна дивідендна політика - це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати:

· заборгованість за раніше випущені облігації;

· виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;

· достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;

· норми податкового законодавства.

Дуже часто на практиці використовують дивідендну політику, що називається залишковою.

Відправна точка залишкової теорії дивідендів полягає у тому, що інвестори віддають перевагу утриманню і реінвестуванню прибутку, а не виплаті його у вигляді дивідендів у тому разі, якщо прибуток від реінвестування перевищує норму прибутку, котру середній інвестор міг би утримати по інших інвестиціях порівняно з ризиком.

Якщо підприємство може реінвестувати нерозподілений прибуток при нормі 20%, а найвища норма, яку акціонери можуть отримати з інших альтернативних джерел, становить 10%, то акціонери захочуть, щоб підприємство утримало їх прибутки.

Залишкова дивідендна політика передбачає чотири послідовні кроки у прийнятті рішень про виплату дивідендів.

1-й - складання оптимального бюджету інвестицій;

2-й - визначення частини інвестування за рахунок боргових зобов'язань згідно з оптимальною структурою капіталу підприємства;

3-й - визначення частки інвестування за рахунок нерозподіленого прибутку;

4-й - прийняття рішення про виплату або невиплату дивідендів.

Слово „залишковий" означає „залишковий понад" (відкладений) і тому залишкова політика полягає у тому, що дивіденди виплачують після вичерпання сприятливих можливостей вигідного внутрішнього інвестування для розширення виробництва.

Існують три основні методи виплати дивідендів.

Метод стійкого збільшення дивіденду на акціюполягає у тому, що підприємство встановлює певний темп зростання дивідендів, наприклад, 5% у рік і прагне щороку збільшити дивіденди на цю суму. Інколи політика стійких темпів збільшення дивідендів може суперечити залишковій дивідендній політиці, тому в деякі роки підприємства можуть встановлювати постійний річний дивіденд на акцію і збільшувати його лише в разі гарантованого отримання достатньої для того величини прибутку.

У цьому випадку основним стає правило уникання пониження річного дивіденду.

Одна з важливих умов цього методу - регулярна виплата дивідендів. Недотримання цієї умови має негативний вплив на діяльність підприємства. По-перше, коливання виплати дивідендів може призвести до коливання ціни акцій. По-друге, акціонери доволі часто використовують дивіденди для поточного споживання, тому нерегулярна виплата призведе до зниження ціни акцій. По-третє, стійка дивідендна політика необхідна для проведення лістингу і допуску акцій до офіційного продажу на фондовій біржі. І, по-четверте, іноді для підприємства важливіша виплата дивідендів, ніж реалізація деяких інвестиційних програм.

Метод постійного коефіцієнта виплатполягає у виплаті певного постійного процента від прибутку. Оскільки величина прибутку коливається з року в рік, то й абсолютна величина дивідендів коливатиметься.

Політика постійної частки у прибутку (постійного коефіцієнта виплат) ґрунтується на фіксованому коефіцієнті дивідендних виплат, який визначає частку кожної гривні прибутку, розподіленої серед акціонерів у формі дивіденду готівкою. Щоби отримати розрахунковий коефіцієнт дивідендних виплат, необхідно розділити сукупні дивіденди на чистий прибуток компанії. Суть цієї політики полягає у збереженні постійної величини коефіцієнта дивідендних виплат, однак недостатньо уваги приділяється абсолютній величині дивідендів. У наслідку коливання величини прибутку спричиняє коливання величини дивідендів. Механізм дії цієї політики ілюструє таблиця 3.1

Значним недоліком цієї політики є нестабільність, а іноді й зниження ринкового курсу звичайних акцій.

Цей вид політики відповідає інтересам підприємства більшою мірою, ніж інтересам акціонерів. Тому політику використовують, як звичайно, підприємства, що створені недавно або проходять стадію швидкого росту.

Таблиця 3.1

Схема дії політики постійної частки у прибутку