Сторінка
3

Склад і структура міжнародного фінансового ринку

Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют розвивається переважно як ринок євродоларів. Євро­пейські долари — це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і приватними особами різних країн у європейських банках і використовуються останніми для кредит­них операцій. Додаток "євро-" засвідчує вихід національної валюти з під контролю національних валютних органів. Це так звані без­домні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переведеними в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 p.) не підлягають регламентації з боку країни — емітента цієї валюти — Сполучених Штатів Амери­ки. Відповідно з додатком "євро" називаються суми в японських єнах — євроєнами, у німецьких марках — євромарками і т. ін.

Головним джерелом ринку євродоларів виступають іноземні держави, юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також транснаціональні корпорації із запасами готівки понад по­точні потреби та офіційні резерви центральних банків.

З точки зору техніки операцій ринок євродоларів відрізняється високою оперативністю. Він складається із сотень банків-посеред­ників, які знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобільності ринок євродо­ларів перетворився у найбільший міжнародний валютний ринок, важливу складову сучасної міжнародної валютної системи.

Найбільшою перевагою ринку євродоларів є його більш висока прибутковість порівняно з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку

євродоларів.

Важливим інструментом валютного ринку виступає Співтовари­ство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій — СВІФТ, яке було створено в 1973 p. 239 банками 15 країн. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Кана­да, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи). Міжна­родні центри розрахунків цієї системи знаходяться в Нідерландах, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроб­лені міжнародні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створені національні пункти, че­рез які замовлення передаються в міжнародні розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти у свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год до 20 хв).

У березні 1993 p. Україна стала 92-ю державою, яка ввійшла до системи СВІФТ і представлена в ній 10 українськими банками. Вступ­ний внесок для кожного банку — 55 тис. дол. США, а перший вне­сок українських банків становив 250 тис. дол. США.

3. Міжнародний ринок позичкових капіталів

Міжнародні фінансові ресурси поділяються на офіційні й при­ватні, що формують борги і ті, що боргів не створюють. Останніми є безповоротні позики (дарунки або гранти), а також прямі іноземні інвестиції та частина портфельних інвестицій, вкладених в акціо­нерний капітал.

Основним функціональним простором зовнішніх позичкових ре­сурсів виступає міжнародний ринок позичкових капіталів. Це ри­нок грошових ресурсів, учасниками якого є іноземні стосовно даної країни юридичні й фізичні особи (нерезиденти).

Міжнародний ринок позичкових капіталів — це сьогодні гло­бальна система акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн приватними позикодавця­ми на принципах ринкової конкуренції. Виникнувши в 50-ті роки XX ст. і набувши значного розвитку в 60-ті роки, цей ринок до кінця 90-х років набрав величезних масштабів і такої сили, що перетво­рився в одне з найважливіших джерел ресурсів і визначальний фак­тор господарського життя.

Головним джерелом акумулювання грошових ресурсів виступа­ють промислове розвинуті країни та їхні агенти. Вони ж є і головни­ми одержувачами міжнародних фінансових ресурсів. Починаючи з 70-х років все більш активно використовують ресурси зі світового позичкового ринку багато країн, що розвиваються. А деякі з них, такі як Гонконг, Тайвань, Китай, є одночасно і кредиторами. З 80-х років почали одержувати позики на цьому ринку і постсоціалістичні країни, а з кінця 90-х років на ньому стали освоюватися і країни пострадянського простору.

Значним і динамічним сегментом міжнародного ринку позич­кових капіталів виступає ринок синдикованих позик, принципом діяльності якого є створення синдикатів, пулів або консорціумів для надання великих банківських кредитів.

Спочатку цей ринок використовувався переважно для фінансу­вання великих проектів у розвинутих країнах. І сьогодні ці країни залишаються основними одержувачами таких позик. Так, якщо в 1992 p. розвинуті країни одержали 165,2 млрд дол. США (74,6 %), то в 1997 p. — 448,1 млрд дол. США (84,5 %).

Найбільшим одержувачем, як і раніше, є США. Так, у 1996 p. Сполучені Штати отримали 56,2 % від загального обсягу наданих позик, у 1997 p. — 62,3 % (Велика Британія — відповідно 11,2 і 10,1 %). Серед найбільших кредиторів можна назвати банки Бені­люксу, Великої Британії, Німеччини, Італії, Швейцарії і Японії.

Обсяги позик, одержаних на синдикованому ринку країнами, що розвиваються, з 1990 по 1997 p. зросли у 2,8 раза і досягли 79,7 млрд дол. США. За цей же період загальна сума банківських синдикованих позик країн, що розвиваються, становила 395,8 млрд дол. Зобов'язання за синдикованими позиками у загальному обсязі боргових цінних паперів цих країн за 1990—1997 pp. досягли 42,7 %. Серед одержувачів позик переважають країни Азії, частка яких ста­новить 53,8 %, Латинської Америки — 13,0 %, Африки — 7 % .

Синдиковані позики останніми роками набули поширення й у відносинах з країнами Центральної і Східної Європи, оскільки вони дають змогу розподілити ризики між позикодавцями і посилюють позиції останніх у відносинах із позичальниками.

Другим сегментом міжнародного ринку позичкового капіталу виступають ринки міжнародних середньострокових і довготерміно­вих цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій, купівля національних облігацій нерезидентами та ін.

Міжнародні бонди, або облігації, поділяються на іноземні та євробонди.

Іноземні бонди продаються за межами країни-позичальника, у національному фінансовому центрі й у валюті країни-позикодавця.

На ринку євробондів випускаються і продаються облігаційні зобо­в'язання, виражені в євровалютах. До його складу входять євроемі-сія і вторинний ринок. Євробонди гарантуються або виносяться на ринок на користь позичальника синдикатом банків із різних країн і розміщуються в країнах, які відрізняються від валюти позики. Ринок євробондів не має національних кордонів. В обігу переважають бонди з фіксованою відсотковою ставкою, меншу частину від загального обсягу складають бонди з плаваючою ставкою. Цей ринок розпочав свою діяльність у 1963 p.