Сторінка
1

Педагогіка як наука про виховання людини

Педагогічні знання характеризуються певною розбіжністю їхнього життєвого і наукового змісту. У побуті люди широко використовують терміни і поняття педагогіки, не окреслюючи чітко їхньої межі. Різні люди в ті самі терміни і поняття вкладають часом різний зміст. Наукові поняття, на відміну від побутових, строго відповідають певному змісту і єдині за своїм значенням. При недостатньо глибокому володінні науковими знаннями хоча і відбувається перебудова життєвих уявлень, але це в кращому випадку лише самі загальні, як правило, несистематизовані, уривчасті зведення про окремі сторони тих чи інших педагогічних явищ.

Майже кожний з нас слово «педагогіка» пов’язує зі школою і процесом навчання, з чим у якійсь мірі можна погодитися. Перше згадування про школу виявлене в давньоєгипетських джерелах за 2,5 тисячі років до н.е. У них говорилося про те, що жреці навчали дітей царських сановників початків арифметики і геометрії.

Навчання і виховання народилися разом з людським суспільством. Вони були необхідні для того, щоб накопичений досвід – соціальний, виробничий, духовний – не був загублений новими поколіннями людей. Навчання і виховання, таким чином, були споконвічно однією з ведучих функцій соціуму. Без цієї діяльності людське суспільство перестало б існувати і розвиватися. Здійснювали виховання і навчання, як правило, люди похилого віку чи найбільш досвідчені дорослі. Але спочатку ця діяльність не була самостійним процесом, а проводилася паралельно з іншими заняттями. З ускладненням накопичених людьми знань і придбанням корисного досвіду, який необхідно було зберігати з метою подальшого збільшення, дана діяльність поступово стала виділятися в самостійну.

Свою назву вона одержала від функції, яку в Древній Греції виконували раби, спеціально приставлені до молодих людей з аристократичних родин. Цим рабам батьки доручали догляд за своїми дітьми, коли ті йшли в школу чи з неї, а також на прогулянках. Цих рабів називали дітоводіями (з грецької «пейда» - дитина, «гогес» - вести). Пізніше даний термін закріпився за всіма, хто був пов'язаний з навчанням і вихованням підростаючого покоління, а потім став позначити і власне науку.

Таким чином, «педагогіка» у буквальному перекладі з грецької – дітоводіння.

Кожне покоління людей вирішує три найважливіші завдання: освоїти досвід попередніх поколінь; збагатити і збільшити цей досвід; передати його наступному поколінню.

Наука, що вивчає закономірності передачі старшим поколінням і активним засвоєнням молодшими поколіннями соціального досвіду, необхідного для життя і праці, називається педагогікою.

Існують й інші визначення педагогіки як науки.

Педагогіка – наука, що вивчає закономірності виховання, освіти і навчання.

Педагогіка – наука про закони освіти і виховання дітей та дорослих.

Педагогіка – наука про виховання людини.

Педагогіка – сукупність знань про спільну діяльність вчителя-вихователя й учнів у процесі засвоєння змісту освіти для досягнення особистісних і суспільних цілей.

Видатні вчені-педагоги

Вважається, що вперше педагогіка виділилася в самостійну галузь знань на початку XVII ст., коли англійський філософ і натураліст Ф. Бекон опублікував свій трактат «Про достоїнство і збільшення наук». У ньому він почав спробу класифікувати всі науки і виділити педагогіку, яку розумів як «керівництво читанням». Однак відчленовування від філософії не означало створення нової науки. Такою вона стала вважатися тільки після виходу праць видатного чеського мислителя-гуманіста, педагога і письменника Я.А. Коменського (1592-1670) і насамперед його основної роботи, що дотепер має неминуще значення, - «Великої дидактики» (1662р.). У цьому здобутку був покладений початок науці про процес навчання.

Я.А. Коменський вперше обґрунтував ідею загального навчання, створив систему пов’язаних ступенів навчання. Ця система містила в собі материнську школу (до 6-літнього віку); елементарну школу (від 6 до 12 років); гімназію (від 12 до 18 років) і академію (від 18 до 14 років). У своїй практиці він запровадив класно-урочну систему і теоретично обґрунтував її. Ним розроблені основні принципи дидактики: свідомість, наочність, послідовність, міцність і посильність. Я.А. Коменський обґрунтував головні вимоги до підручника, а також сформулював основні вимоги до вчителя.

Високо оцінюючи роль виховання Я.А. Коменського виділяв три завдання виховання: пізнання себе і навколишнього світу (розумове виховання), керування собою (моральне виховання) і прагнення до Бога (релігійне виховання). Дуже важливим він вважав розв’язання першого завдання.

1998 рік був оголошений роком української педагогіки, тому що виявився багатим на ювілейні дати видатних українських педагогів і діячів освіти.

110 років із дня народження А.С. Макаренка (1888-1939) – педагога, письменника, який у важких соціально-економічних умовах створив систему захисту і підтримки бездомних і знедолених важковиховуваних дітей. Праці А.С. Макаренка, присвячені проблемам виховання дитячих і юнацьких колективів, одержали світове визнання.

195 років із дня народження А.В. Духновича (1803-1865) – педагога, письменника, публіциста, просвітителя, суспільного діяча, автора ряду підручників для народних шкіл.

120 років із дня народження Г. Ващенка (1878-1967) – педагога, з ім’ям якого пов’язують ідеї про школу як основу національного відродження України, про ідеал української молоді як ідеал православ’я і незалежності; він на основі аналізу іноземних і вітчизняних робіт обґрунтував загальні методи навчання.

125 років із дня народження І.М. Стешенка (1873-1918) – першого міністра освіти України, педагога, письменника, літературознавця, що стоїть біля джерел державної національної системи освіти.

80 років із дня народження В.А. Сухомлинського (1918-1970) – педагога-гуманіста, творця педагогічної системи, у центрі якої знаходиться дитина як унікальна індивідуальність, автора ряду праць, у яких українська народна педагогіка розглядається як основа формування особистості.

135 років із дня народження Б.Д. Грінченка (1863-1910) – педагога, письменника, суспільного діяча, автора букваря, книг для читання, «Словника української мови».

Яскравим представником педагогічної думки другої половини XVIII ст. був видатний український філософ, демократ і просвітитель Г.В. Сковорода (1722-1794). Він заперечував вроджені ідеї, вважав джерелом знань навколишній світ. Одним з найважливіших положень, яке він відстоював, є твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, про школу механічного запозичення чужоземних теорій. Велике значення в справі морального удосконалювання людини Сковорода надавав трудовому вихованню. Він висунув передові дидактичні вимоги, наполягав на тому, щоб учні розуміли досліджуваний матеріал, самостійно його продумували.

Г.В. Сковорода вважав за необхідне дати освіту всім дітям і був прихильником рівної освіти для чоловіків і жінок.

Серед прогресивних педагогів, які зробили великий внесок у розвиток педагогічної думки в Україні, варто назвати М.Ф. Левицького (1819-1885) – методиста початкового навчання; М.П. Драгоманова (1841-1895) – публіциста, вченого, який значну частину своїх робіт присвятив питанням школи і народної освіти, ролі рідної мови в навчанні.