Сторінка
3

Формування іміджу викладача у вищому навчальному закладі

Ефективність впливу викладача залежить від його авторитету, що діє на результативність педагогічного процесу та розвиток його суб’єктів.

Авторитетний педагог впливає не тільки цілеспрямовано, але часто й опосередковано (не тільки коли він реально присутній, але й коли на нього посилаються, про нього думають), ефективним є як вербальний, так і невербальний вплив.

Підґрунтя авторитету становить також професійна компетентність викладача.

Педагогічне спілкування – це основна форма здійснення педагогічного процесу. Його продуктивність визначається насамперед цілями та цінностями спілкування, які мають бути прийняті всіма суб’єктами педагогічного процесу як імператив їхньої індивідуальної поведінки.

Метою педагогічного спілкування є, по-перше, передача суспільного і професійного досвіду від викладача студентам, по-друге, обмін особистісними сенсами, пов’язаними з об’єктами, що вивчаються. В процесі спілкування відбувається розвиток та становлення індивідуальності як студентів, так і викладача.

Педагогічне спілкування – це спілкування між викладачем і студентами, в процесі якого педагог розв’язує навчальні, особистісно-розвивальні та виховні задачі.

Педагогічне спілкування можна розглядати як одну з важливих умов ефективного навчання, до якого доцільно зарахувати педагогічний такт, педагогічну техніку, педагогічну етику (знання гуманістичних норм своєї професії).

Педагогічний такт являє собою відчуття розумної міри на основі співвідношення задач, умов і можливостей учасників спілкування. Такт – це вибір і застосування міри педагогічної дії, заснованої на ставленні до особи студента як головної цінності; це тонка грань між окремими діями, природність, простота спілкування без фамільярності, щирість без фальші, довіра без потурання, прохання без упрошування, рекомендації та поради без докучливості, дії у формі попередження, навіювання і вимоги без придушення самостійності, серйозність без нещирості, гумор без глузування, вимогливість без уїдливості, наполегливість без упертості, діловий тон без зверхності.

Педагог має володіти також сукупністю прийомів і вмінь педагогічної техніки. Її елементи:

- уміння педагогічного спілкування, емоційна чуйність (емпатія);

- техніка мовлення;

- виразне передавання відчуттів і відносин за допомогою міміки;

- зовнішній вигляд;

- саморегуляція психічних станів;

- уміння бачити себе із сторони.

За допомогою педагогічної техніки викладач може глибше, яскравіше, талановитіше виразити себе, досягти максимальних результатів в навчанні та вихованні за мінімуму затрачених сил, засобів і часу. Якщо викладач ними не володіє, він неспроможний ні захопити справою, ні переконати правотою, ні впливати особистим прикладом.

Оволодіння педагогічною технікою – шлях до свідомого формування індивідуального виду діяльності. Викладач немислимий без уміння привертати і утримувати увагу, переконувати, викликати інтерес, впливати на настрій.

Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на мовній основі. Чим багатше, різноманітніше мова викладача, тим сильніший його вплив на розумову діяльність студентів, якість їх знань.

Похвала, схвалення, емоційне забарвлення голосу, його мелодійна інтонація сприяє закріпленню знань.

Традиційно в мистецтві, художній літературі та повсякденному житті гуманізація відносин між людьми пов’язана зі співчуттям, умінням зрозуміти іншу людину, пройнятися їхніми скорботами і радощами. У психології ці найважливіші здібності узагальнюються поняттям емпатія.

Характер спілкування викладача зі студентами обумовлений насамперед рівнем розвитку професійно-педагогічної культури, зокрема, його професійною компетентністю, науковим потенціалом, професійними устремліннями, а також особистісними якостями.

Педагогічна взаємодія відбувається не лише з окремими студентами, але й з групою студентів, що являє собою ту спільноту, в якій відбувається безпосереднє спілкування, і що породжує систему міжособистісних відносин. Саме ці відносини утворюють особистісно-розвивальне середовище. Функції викладача, які реалізуються в процесі педагогічної взаємодії, відрізняються від функцій студентів. Для нього це організаційні, насамперед спрямовані на управління групою і кожним студентом у ній. Завданням викладача є трансформація соціальних норм і правил в особистісні вимоги, які мають стати нормами поведінки студентів. Тому так важливо встановити доброзичливі взаємовідносини з ними, щоб транслювати соціальні цінності.

Взаємовідносини, які виникають у процесі педагогічної взаємодії, не мають бути стихійними. Позитивні, турботливі, чуйні, довірливі взаємовідносини між викладачем і студентами впливають на успішність педагогічної діяльності, психологічний мікроклімат, авторитет викладача, самооцінку студентів, їхню задоволеність перебуванням у колективі.

Покращенню міжособистісних відносин сприяють: створення атмосфери взаємної доброзичливості та допомоги; організація спільної діяльності, яка посилює контакти і створює позитивні емоційні переживання; надання допомоги студентам під час виконання різноманітних завдань; справедливе і рівне ставлення до всіх студентів та об’єктивна оцінка їхньої діяльності; врахування специфіки групи, її установок, прагнень, інтересів, ціннісних орієнтацій.

Самовиховання викладача

Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. Для педагога робота над собою – необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній викладач з об’єкта виховного впливу (Я – студент, нехай мене навчать) перетворюється на суб’єкт організації власної життєдіяльності (Я – майбутній спеціаліст, готую себе до цього): самостійно обирає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосвітою. Без такої роботи розвитку власної майстерності не уявляли собі навіть найталановитіші педагоги.

Самовиховання починається з усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальними можливостями. Мотивом роботи над собою є розуміння невідповідності між «Я»-реальним та «Я»-ідеальним. Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього викладача є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Людина пізнає себе через самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання, самопрогнозування.

Самоаналіз – це аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяль-ності. Сутність самоаналізу полягає у зіставленні запланованого з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, майбутній викладач критично оцінює себе: аналізує успіхи спілкування на практиці, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх друзів, викладачів. Зіставлення різних позицій щодо окремих якостей особистості та професійної позиції в цілому (ставлення до людини, відповідальність, ініціативність, здатність впливати на інших тощо) дає уявлення про реальну картину розвитку, яку доцільно сприймати неупереджено.