Сторінка
3

Дослідження впливу нормативно-правового поля обігу казначейських векселів на формування бюджету України

На думку авторів, у такому випадку має місце пряме порушення законодавства, оскіль­ки розмір дефіциту державного бюджету – величина суворо визначена, як і суворо визначені джерела його фінансування. Крім того, розміри Державного бюджету України суворо контролюються Міжна­родним валютним фондом. А Україна вже не один раз переконувалась на практиці, чим відгукується порушення економічних показників, погод­жених із цією організацією.

Ще один суттєвий момент. Випуск казначейських векселів зменшував дохідну частину бюджету, а тому кошти на погашення векселів необхідно було передбачити в Законі України “Про Державний бюджет України”. У законах про бюджет на 1998, 1999, 2000 ро­ки це не було зроблено, що створило неможливість застосування казначейських век­селів. Отже, з метою врегулювання строку обігу казначейських векселів потрібно було п. 3 частини 1 “Загальні положення” Порядку № 115 доповнити і викласти в такій редакції: “Термін зарахування векселя Державного казначейства Укра­їни у сплату податків до бюджету не повинен перевищувати бюджетного року”.

Необхідно зазначити, що п. 1 розділу 4 Порядку № 115 дозволяв зараховувати сплату податків і зборів до державного бюджету “у будь-який момент до настання терміну платежу за казначейським векселем”. Сама постановка питання про дострокове “пога­шення” векселів – юридичний абсурд. Векселедержатель не може бути примушений прийняти платіж за переказним векселем до настання строку. Платник, який платить до настання строку, робить це на свій страх і ризик”, – встановлює Уніфікований закон про переказні векселі і прості векселі (далі – УВЗ). Автори тексту УВЗ і не допускали, що можуть знайтися векселедержателі, які вимагатимуть дострокового погашення векселя. Векселедержателі, яким необхідні гроші до настання строку платежу, завжди мають можливість обліковувати ці векселі у банках. Але в Україні про це доводиться лише мріяти через відсутність надійних векселедателів. Тому векселедержателям пропонують “автооблік”. Але облік власних векселів, на думку авторів, це підстава для закінчення вексельного зобов’язання.

Що стосується векселедержателя, який декларує у векселі можливість пред’явлення векселя до платежу у будь-який час, то він видає вексель строком платежу “по пред’яв­ленню” і зобов’язаний платити за ним терміново по пред’явленню без утримання будь-яких сум. Можливість же “дострокового погашення”, що декларується будь-де, крім векселя, не має правового значення. Це означає, що сам векселедавець завжди може відмовитись виконати вимогу про достроковий платіж.

Згідно з Інструкцією № 269 векселі Державного казначейства України належали до простих векселів. А простий вексель – це документ, який встановлює зобов’язання платежу вказаної в ньому суми. Чи являється ця сума сумою боргу платника держателю – не може бути відомо. Термін “погашення” завжди застосовується відносно боргових зобов’язань. На думку авторів, цей факт вказує на облігаційну природу казначейських, банків­ських, податкових, пенсійних, векселів.

Таким чином, будь-який документ, що підлягає “погашенню” згідно з умовами його оплати або умовами правил емітента, не може бути розцінений як вексель. Такий висновок стосується також понять “строк погашення” (на­певно, мається на увазі “строк платежу”) і “період погашення”. Синоніма поняттю “період погашення” у законодавстві України немає, найближче за суттю поняття – “строк, протягом якого вексель необхідно пред’я­вити до платежу або акцепту”. Якщо проаналізувати запис на векселі: “Вексель може бути пред’явлений до оплати в будь-який час до строку його погашення”, то отримаємо висновок, що фактично маємо вексель зі строком платежу, вка­заним способом не передба­ченим законодавством про векселі. Згідно зі ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” векселі, що мають таку форму строку платежу, яка не визначена законо­давством, є недійсними.

Ще однією проблемою обігу казначейських векселів було те, що згідно з п. 13 Порядку № 115 , після отримання заяви про погашення Головне управління Державного казначей­ства здійснювало переказ грошових коштів на рахунок лише пред’явників казначейських векселів, а відповідні органи Державної податкової служби України воно лише пові­домляло про зарахування казначейських векселів у сплату податків до Державного бюджету України. Тобто склалася така схема обігу казначейських векселів:

Здавалось, що все гаразд. Проте видатки з державного бюджету вимагають реально існуючих коштів. В іншому випадку, необхідно здійс­нювати емісію грошей і розкручу­вати інфляційний процес або закріплювати таку форму розрахунків, яка не веде до виходу з кризи неплатежів, витісняє гривню з фінансового ринку, причому як готівкову, так і безготівкову.

Крім того, виявляється, що у Державного казначейства України і Національного банку України були зовсім протилежні цілі. Про наслідки широкого застосування казна­чей­ських векселів для зарахування їх у сплату податків зазначалося вище. Відносно ж Національного банку України, то згідно із Законом України “Про Національний банк України” основною метою діяльності останнього є підтримка та зміцнення стабільності націо­нальної грошової одиниці. Про яку ж ефективну взаємодію цих державних установ могло йтися стосовно казначейських векселів, якщо брати до уваги належне виконання кожним із згаданих вище органів своїх функцій і поставлених завдань.