Сторінка
5

Підготовка молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови

Культурне діалогічне мовлення – невід’ємна складова комунікативної компетентності молодших школярів, що передбачає не тільки збагачення словникового запасу учнів формами мовного етикету, синонімами, антонімами, образними словами, а й набуття вміння варіювати інтонації відповідно до мовленнєвої ситуації. Діалогічне мовлення формується у процесі розмови двох партнерів, його не планують заздалегідь, бо невідомо, у якому напрямі йтиме розмова. Кожен із партнерів діалогу висловлює своє ставлення до предмета розмови чи до позиції другого партнера за допомогою слів та позамовними засобами спілкування (міміка, інтонація, сила голосу, жести тощо). За допомогою цих засобів мовець висловлює свої бажання, сумніви, припущення, обурення, жаль. Навчання комунікації обов’язково передбачає оволодіння немовними засобами спілкування в поєднанні з мовою.

Робота над діалогом передбачає два етапи: 1) відтворення, розігрування діалогу із прослуханого чи прочитаного тексту; 2) складання діалогу за ситуативним малюнком, словесно описаною ситуацією, з опорою на допоміжний матеріал, а також самостійно, дотримуючись правил етикету, культури спілкування.

Створюючи ситуації для діалогічного мовлення, слід підбирати малюнки, які б виховували і розвивали у дітей зацікавленість, турботливе ставлення, чуйну увагу до іншого.

Методика роботи над розвитком діалогічного мовлення передбачає врахування психологічної структури цього виду мовленнєвої діяльності, яка охоплює такі складові: мотив, мету, засіб (мова) і кінцевий результат(очікувана реакція співрозмовника).

Необхідним для створення діалогу є мотив, бажання висловити ту чи іншу думку, що реалізується по-різному залежно від ситуації мовлення. Тому навчальний процес слід будувати так, щоб у дітей виникла потреба щось повідомити, з’ясувати певні питання, висловити ставлення до проблеми чи ситуації, що розглядається.

Вступаючи в діалог, співрозмовники мають знати, яка мета їхнього спілкування, що вони мають з’ясувати в ході розмови.

У побудові діалогу значну роль відіграє ініціативна репліка. Вона є мовленнєвим стимулом і носієм теми.

За програмою рекомендується складання діалогів на такі теми: «Розмова на перерві», «День народження», «Черговий», «В автобусі», «У їдальні», «Розмова по телефону», «Улюблене заняття», «Мої домашні обов’язки», «Хворий товариш» тощо.

Крім того, з метою підготовки дітей до виконання соціальних ролей, доцільно практикувати такі види діалогів:

*деформований діалог;

*діалог-перевтілення;

*діалог-інтерв’ю;

*екологічний діалог;

*діалог-дискусія;

*діалог-аудіювання;

*діалог-загадка;

*діалог-фантазія;

*діалог-міркування .

Діалог можна вважати результативним, якщо досягнуто мети всіх учасників спілкування, ніхто в процесі розмови не був ображений, не вислуханий чи незрозумілий.

Отже, формування мовленнєвої компетентності молодших школярів засобом виконання соціальних ролей у процесі навчання української мови вимагає урізноманітнення форм організації навчальної діяльності. При цьому перевага віддається формам, які створюють таку мовленнєву ситуацію, коли кожний учень має можливість висловитись, проявити себе в комунікативному процесі. Ефективним з таких позицій є інтерактивне навчання, організація якого передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, які сприяють формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії.

Однак різноманітні методи, прийоми, форми навчання не повинні бути самоціллю. Їх добір і використання слід підпорядковувати змісту й меті навчального предмета, у нашому випадку – формуванню в молодших школярів мовленнєвої компетентності.

Методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації, який забезпечує становлення ціннісних орієнтацій на основі засвоєння культурного та соціального досвіду нації. Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Соціалізована особистість є тим фактором, який визначає характер суспільства, шляхи його розвитку, соціальні відносини між суб’єктом та об’єктом. Тож проблема соціокультурної компетентності як ціннісного аспекту життєдіяльності особистості в сучасних наукових дослідженнях учених є надзвичайно актуальною.

Формується соціокультурна компетентність насамперед засобами рідної мови, бо саме за допомогою слова відбувається залучення школярів до загальнолюдських і національних цінностей, виховання креативності, розвиток здатності до самореалізації. На необхідність формувати в молодших школярів соціокультурної компетентності орієнтує й новий Державний стандарт початкової загальної освіти. Причому формування цієї компетентності передбачається в тісному взаємозв’язку з ключовою - комунікативною, яка виявляється насамперед у здатності успішно користуватися всіма видами мовленнєвої діяльності у процесі спілкування, пізнання навколишнього світу, розв’язання життєво важливих завдань. Таким чином, виникає нагальна потреба в розробленні й обґрунтуванні таких критеріїв добору дидактичного матеріалу, методів і прийомів його використання, які забезпечують посилення закладених у новій програмі з української мови для 1-4 класів зв’язків мовної і культурно-пізнавальної діяльності, формування шанобливого ставлення до української мови, пізнання традицій, звичаїв, обрядів українського народу, засвоєння того, що є його національною гордістю, виховання патріотів своєї Батьківщини.

Ця робота, зазначається в Державному стандарті початкової загальної освіти, має органічно поєднуватися з іншими аспектами навчання і реалізовуватися за допомогою дібраних навчальних текстів, тем для побудови діалогів і різних видів монологічних зв’язних висловлювань, використання тематичних груп слів, стійких висловів, у яких відображуються особливості матеріальної і духовної культури народу, його національного характеру.

На сучасному етапі розвитку наук соціалізація розуміється як процес засвоєння індивідом системи людської культури, а основним знаряддям цього визначається мова та мовлення.

Як свідчить аналіз наукової літератури, вчені трактують соціокультурну компетентність як рівень знань соціокультурного контексту, а також як характеристику досвіду спілкування та використання мови в різноманітних соціокультурних ситуаціях; як лінгвокраїнознавчі знання, уявлення про основні національні звичаї та традиції, як систему навичок і вмінь, що дозволяють узгоджувати свою поведінку відповідно до цих знань (М. Алексєєва-Вовк, М. Вашуленко, А. Капська, М. Орап, Ю. Пастир, І. Рябуха та ін.).

Зазначимо, що найважливішою умовою та засобом соціалізації молодшого школяра є культура усного і писемного мовлення, яка формується у процесі активної мовленнєвої діяльності. Учені, розробляючи шляхи оновлення змісту і структури системи мовної освіти, вважають, що вся робота з розвитку зв’язного мовлення має спиратися на понятійні знання учнів (лінгвістичні й мовленнєвознавчі), екстралінгвістичні (мета й умови спілкування, підпорядкованість їм мовних засобів) і операційні (правила і способи побудови тексту). Формування в учнів: