Сторінка
1

Соціально-педагогічна технологія розвитку комунікативності дітей-сиріт, які потрапляють до притулку

Комунікативність — це процес взаємодії між людьми, в ході якої виникають, виявляються і формуються міжособові стосунки. Комунікативність передбачає обмін думками, відчуттями, переживаннями і тому подібного.

Кажучи про таке явище як комунікативність особистості, слід мати на увазі, що це явище необхідно розглядати не лише як сукупність деяких характерологичних властивостей і якостей, що дозволяють здійснювати процес спілкування, але і те, що комунікативність особистості є компонентом мотиваційно-потребної сфери. Це має на увазі собою те, що комунікативність вимагає наявність відповідної спрямованості особистості, що визначає соціальну і етичну вагу особистості, її потреби, інтереси, переконання, ідеали і відповідні ціннісні орієнтацї, як правило, що не безпосередньо мотивують поведінку, а що виконують координуючу функцію, у тому числі і «фільтруючу».

Комунікативність в цілому визначається такими компонентами, як комунікативна активність, емоційна реактивність в спілкуванні, комунікативна упевненість, комунікативний об'єкт.

Розвиток комунікативності особистості починається з формування у людини такої спрямованості особистості, при якій цінність людського спілкування знаходиться не на переферії, а в центрі системи ціннісних орієнтацій людини.

Поняття комунікативності необхідно доповнити елементами, що відносяться до усвідомлення діяльністного середовища (соціального та фізичного), що оточує людину і здатністю дії на неї для досягнення своїх цілей, а в умовах спільної роботи робити свої дії зрозумілими для інших.

Все це передбачає усвідомлення:

а) власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки особистої роботи;

б) своїх перцептивних умінь, тобто здібності сприймати що оточує без суб'єктивних спотворень і «систематизованих сліпих плям» (стійких упереджень відносно тих або інших проблем);

в) готовності сприймати нове в зовнішньому середовищі;

г) своїх можливостей в розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур (реальний інтернаціоналізм);

д) своїх відчуттів і психічних станів у зв'язку з дією чинників зовнішнього середовища;

е) рівня своєї економічної культури (відношення до місця існування — житла, землі як джерела продуктів харчування, рідного краю, архітектури і т. п).

Одним з центральних чинників комунікативності є здатність людини адекватно відображати особові і індивідуальні особливості навколишніх людей.

Комунікативність передбачає ситуативну адаптовність і вільне володіння вербальними і невербальними засобами соціальної поведінки.

Основними джерелами придбання людиною комунікативності є життєвий досвід, мистецтво, загальна ерудиція і спеціальні наукові методи. Всі ці джерела мають для кожного з нас різну суб'єктивну значущість, що проте ведуча роль у будь-якому випадку належить життєвому досвіду.

Особливе місце в структурі життєвого досвіду займає досвід міжособового спілкування. До сфери життєвого досвіду слід віднести також рівень досконалості професійної і побутової діяльності, оскільки успішні трудові операції комунікативно значимі для формування в повсякденній культурі моделей комунікативної поведінки. Загальна ерудиція також є одним з необхідних компонентів комунікативності. Під загальною ерудицією розуміється запас достовірності і систематизованих гуманітарних знань, таких, що відносяться до історії та культури людського спілкування, які має в своєму розпорядженні даний індивід.

Таким чином, спілкування як соціальний вид діяльності є для людини обов'язковим чинником формуючим особистість, а досвід і практика провідних педагогів, психологів, психотерапевтів переконують, що лише спілкування надає великі можливості для творчого перетворення особи. Але, як показують дослідження соціальних педагогів, психологів, соціологів, діти зростаючі в умовах закладів інтернатного типу, а тим паче на вулиці, у підвалах або каналізаційних люках, не освоюють навички продуктивного спілкування. За статистичними даними у них пристосованість до повноцінного життя нижче, ніж у дітей, вихованих у нормальних родинах. Неправильно сформований досвід спілкування призводить до низького рівня соціальної адаптації “дітей вулиці”.

Особливості дітей-сиріт

Україна — молода незалежна держава, що свідомо обрала шлях реалізації прав дітей, які опинилися в несприятливих умовах. Соціальна політика нашої держави в галузі дитинства покликана сприяти пом'якшенню впливу на дітей негативних процесів, що відбуваються в сучасному соціумі. Створення оптимальних умов для життєдіяльності соціально незахищених категорій дітей повинно стати одним з пріоритетних напрямів державної політики.

Держава має забезпечити максимально можливий рівень фізичного та психічного здоров'я, доступ до отримання якісної освіти, гідні умови для життя і всебічного розвитку дитини.

Проте держава, турбуючись про дітей, не може замінити їм сім'ю. Тільки сім'я здатна забезпечити задоволення основних потреб дитини, надавати стимули для її подальшого розвитку, утворювати атмосферу довіри та любові. Внутрішні родинні стосунки та процеси, що відбуваються в суспільстві, взаємопов'язані, саме тому життя сім'ї обумовлюється закономірностями розвитку та соціально-економічним станом суспільства.

За даними Державного комітету статистики, за останні десять років спостерігається загальне зменшення чисельності дітей в Україні. Аналізуючи статистичні дані, слід підкреслити, що в Україні тенденція зменшення дитячого населення має сталий характер, утрачені традиції багатодітності, усе більше сімей обмежуються народженням лише однієї дитини. У цілому стан сім'ї та шлюбу на сучасному етапі розвитку українського суспільства можна охарактеризувати як кризовий.

Перш за все, загострення демографічної кризи спричиняється недостатнім матеріальним і фінансовим забезпеченням сім'ї. Але на сьогоднішній день з'являються нові чинники, які зумовлюють малодітність сімей та "відмежування" дитини від родини. Помітною тенденцією останніх років є відокремлення сім'ї від батьківства. Вона проявляється в значному збільшенні неповних сімей та невиконанні подружжям батьківських обов'язків стосовно народженої дитини.

В Україні з 90 тис. дітей, які втратили батьківську опіку, тільки кожна десята — біологічна сирота, тобто дитина, яка втратила батьків унаслідок трагічних обставин. Решта — дев'яносто відсотків — діти живих батьків, котрі відмовились (або позбавлені батьківських прав державою) виконувати батьківські обов'язки стосовно власних дітей. Щорічно майже 900 новонароджених стають соціальними сиротами вже в перші дні свого життя через відмову від них матерів у пологовому будинку.

Усе зазначене вище призводить до поширення сирітства в Україні. Проблеми сирітства, причини зростання соціального сирітства та наслідки позбавлення дітей батьківської опіки досліджуються в працях багатьох науковців: О.Балакірєвої, О.Безпалько, Л.Волинець, С. Воскобойнікової, М.Галагузової, А.Капської, Б.Кобзаря, І.Пєши, А.Прихожана, Н.Толстих, Є.Рибінського, Ю.Якубової та ін.