Сторінка
2
Олександр Духнович був і залишається однією з найпопулярніших особистостей серед широких верств населення краю взагалі і Верховини зокрема.
Свій слід у минувшині Закарпаття Духнович залишив як літератор, історик, педагог, просвітитель і благодійник. У верховинського селянства його ім'я асоціювалося насамперед з поетом і просвітителем - автором неперевершено формули національного самоствердження:
«Я русин был, есмь і буду .».
Також верховинці неабияк переймалися страдницькою долею Олександра Духновича, про скрутні умови життя і переслідування якого серед старшого покоління й досі живуть перекази.
Згодом, внаслідок конфронтації з читальнями «Просвіти» активних діячів Общества називали духновичівцями, а серед малоосвіченого селянства простіше - от Духновича. 1930 року, за рік діяльності Общества у селі Колочава (округ Волове), на кошти верховинців встановлено пам'ятник Олександрові Духновичу із бронзи. Виконала його закарпатська скульпторка Олена Мондич, котра передала свій твір у Колочаву через Стефана Фенцика (останній був центральною фігурою під час відкриття пам'ятника і його доля до смерті буде пов'язаною з людьми цього села). Ідея спорудження пам'ятника просвітителю належала греко-католицькому священику Стефану Кіралю. Популярність імені Олександра Духновича, збір коштів серед злиденного населення на вшанування його пам'яті, спокушання пробуджених русинів його іменем дозволяє думати, що питання національної ідентичності хвилювали у XX столітті не лише горстку русинської інтелігенції, але й широкі маси селянства навіть в найвіддаленіших закутках.Сьогодні на Закарпатті проводиться низка заходів, приурочених до ювілею будителя: науково-практичні конференції, тематичні уроки, читання творів під час урочистостей. Проте повернення спадщини будителя до народу, задля блага якого він трудився, важко назвати виконаним завданням. Твори Духновича в Україні досі не включені до шкільних програм. З ними можна познайомитися в бібліотеках - але далеко не в кожній на Верховині. Культурно-освітній і церковно-визвольний рух в Україні XIX - першої третини XX ст. владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих, які складають гордість і славу української нації.
Продовжувачем справи О. Духновича на Поділлі був відомий історик Євфимій Сіцінський (1859-1937), голова церковного історико - археологічного товариства, законоучитель, засновник «Просвіти», церковного музею старожитностей, українського університету, приват-доцент богословського факультету, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка і багатьох інших товариств, член Старої Громади, Кирило-Мефодіївського братства, Ради при Міністрові і сповідань, учасник Археологічних з'їздів, запровадження вивчення у Подільській духовній семінарії української літератури та історії України і Поділля, рідної мови в церковно-парафіяльних школах, Комісії з перекладу Четвероєвангелія українською мовою П. Морачевського, редактор «Подольских епархиальных ведомостей», «Православной Подолии», «Української Церкви», «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологического общества», «Подолии», неодноразово репресований. Автор понад 250 праць з археології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору, досі не перевиданих, відсутні монографічні і дисертаційні дослідження.
Із суспільної парадигми слов'янського національного відродження в Центральній Європі перед українською інтелігенцією в Угорщині випливали такі завдання:
1. Піднімати, очолювати і вести ті верстви свого народу, які можуть виступити проти старих феодальних порядків,
2. Дбати про народне, соціальне та політичне усвідомлення селянських мас,
3. Засновувати й будувати економічні, соціальні та культурні заклади, які виконували б прийняту національну програму,
4. Захищати національні права проти урядової мадяризації. Одне з провідних місць серед української інтелігенції зайняв Олександр Духнович. Ми мало знаємо про відносно короткий період його роботи куди він був висланий Пряшівською греко-католицькою єпархією, бо ця його діяльність не вивчена. В суспільно-політичному житті він залишився в тіні Адольфа Добрянського. В культурному житті, що засвідчують його тексти, став він центральною постаттю українського літературного і культурного життя. На посаді списького архідиякона та каноніка єпархії він проводить візитацію парохіяльних шкіл, впорядковує їх, складає підручники для учнів, пише педагогіку для учителів, організує видавниче літературно-культурне товариство, відоме як «Літературноє заведеніє», бере участь у заснуванні та будівництві алумнеї для греко-католицьких студентів Пряшівської католицької гімназії, у якій сам коротко викладав, починає укладати й видавати календарі, літературні альманахи та й сам займається літературою. Пише прозові та поетичні твори, друкує публіцистичні статті.
Його літературні тексти являють собою перехід від старої середньовічної та барокової жанрової системи до нової літератури національного відродження - сентименталізму та романтизму. В його одах подана застаріла характеристика особистостей за та виявляється й руйнація цього класичного жанру. З другого боку, в нього народжується жанр сентиментального оповідання та кілька нових романтичних жанрів, як романс, простонародна пісня, що були інспіровані усною народною творчістю. Народну пісню він всуває й у текст своїх оригінальних поезій. Мовний дискурс Олександра Духновича не гомогенний, а гетерогенний. У більшості літературних творів він продовжує стару книжну мовну українську традицію, що йшла від граматики Мелетія Смотрицького і мала місце не лише на землях України, але поширювалася й на півночі в Росії. Паралельно впливають на нього й засади народної мови, мови краю, в якому він народився. Контекст національного відродження вимагав однозначної мовної практики в народному дусі. Його тексти в цьому відношенні відкриті й незавершені. О. Пипін та В. Спасович в «Історії слов'янських літератур» сказали про нього, що він особистість, які народжуються в епоху національного відродження. Ця характеристика при деталізації і поглибленні окремих видів його діяльності залишається в силі й сьогодні. Олександр Духнович у зв'язках з Галичиною (50-60-ті роки XIX ст.) О. Духнович і його творча діяльність були ніби перехідним містком від історії нового часу до новітнього з їх різноманітними суспільними, громадсько-політичними, культурно-освітніми, життєвими процесами та рухами. Зауважимо, що багатогранна діяльність О. Духновича тісно пов'язана з інтелектуальним світом сучасної йому Галичини. Ще і понині у Відділі рукописів Наукової бібліотеки НАН України у Львові зберігається «Фонд О. Духновича», яким послуговуються дослідники його творчої спадщини. Особливо тісними, творчими, побратимськими були стосунки О. Духновича з Яковом Головацьким - одним із засновників «Руської Трійці» та «Русалки Дністрової», просвітителем, письменником, вченим, педагогом, громадським діячем. Саме О. Духновичу належить крилатий вислів - вірш «Бо свої то за горами .», оскільки «Русиньї угорские давнейшее с галицкими слученьї были».