Сторінка
1

Напрями удосконалення інституційної інфраструктури фондового ринку

Удосконаленняорганізаційної структури фондового ринку є одним з основних напрямів підвищення ефективності функціонування української економіки. Досвід розвинених, а також постсоціалістичних країн свідчить, що державне регулювання становить найважливі-ший фактор розвитку фондового ринку.

Існуюча в Україні система регулювання та нагляду за діяльністю суб’єктів фондового ринку є досить складною. Регулювання у цій сфері здійснювали в Україні різні органи державної влади з різною ефективністю. Закон України „Про цінні папери та фондову біржу”, прийнятий у червні 1991 року, визначив як регулятор цього сегменту фінансового ринку Міністерство фінансів України. З 1996 року ці функції виконує Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України (далі – ДКЦПФР). Донині ефективність регулювання є досить низькою, про що свідчать незначні обсяги цього ринку, а також суттєві деформації корпоративних відносин в Україні, що відчувається у майже постійних переділах власності та гучних корпоративних конфліктах.

Світовою тенденцією розвитку регуляторної політики на фінансових ринках є утворення універсальних наглядових органів, предметом регулювання яких є комплекс взаємопов’яза-них сегментів фінансового ринку – грошово-кредитного, фондового, страхового та інших фінансових інструментів. Українська практика світовим тенденціям аж ніяк не відповідає. Наявність великої кількості регуляторів, еклектичність підходів, що застосовувалися під час їхнього заснування, призводять до дискредитації самої ідеї інституційно-правового регулювання фінансового ринку та його складової – фондового ринку.

Отже, у галузі регулювання фінансового ринку необхідні системні дослідження з метою визначення послідовних дій, спрямованих на реалізацію адміністративної реформи.

Поняття „державне регулювання фондового ринку” трактується в законодавчих актах дуже широко, поєднуючи функції розробки нормативно-правових актів і нагляду за діяльністю суб’єктів фондового ринку.

При цьому державне регулювання повинно забезпечувати досягнення трьох основних цілей, рекомендованих до використання комісіями з ЦП у всіх країнах світу: 1) захист інвесторів; 2) функціонування справедливого, ефективного та прозорого ринку; 3) зменшення ризику.

Сферами регулювання фондового ринку є допуск цінних паперів до публічної торгівлі, розкриття інформації емітентами, функціонування організаторів торгівлі, регулювання діяльності професійних учасників ринку, нагляд за купівлею-продажем фінансових активів інсайдерами.

Більшість науковців погоджуються з тим, що ступінь розвитку, ефективність і зміст систем державного регулювання суттєво відрізняються в тих країнах, де функціонує розви-нений фондовий ринок і країнах, де цей ринок перебуває на стадії розвитку або формування. Особливості систем регулювання фондових ринків пов’язують зі специфікою геополітич-ного та геоекономічного становища цих країн. Отже, проблеми розвитку систем регулюван-ня в кожній країні різні. Тому формування системи регулювання фондового ринку в будь-якій країні є досить складним і індивідуальним процесом, хоча, звичайно ж, він підпорядко-вується певним загальним принципам.

Метою даної статті є аналіз загальних основ та особливостей формування організаційної структури фондових і визначення заходів щодо її удосконалення в умовах глобалізації фінансових ринків.

У 90-х рокахХХ ст. з’явилося багато робіт, присвячених ролі фінансової системи в економічному розвитку держави, та впливу інституційного устрою на формування цін, розподіл ресурсів та ефективність економіки в цілому. Представники нової інституційної теорії довели, що ринкова зміна цін і відхилення від раціональної поведінки економічних суб’єктів значною мірою залежать від інституційного устрою (Р. Мертон, З. Боді, Р. Левін, Д. Норт).

Дослідженню механізмів функціонування ринку цінних паперів та діяльності суб’єктів цього ринку присвячено ряд наукових праць, зокрема, фундаментальних досліджень (Г. Марковіц, У. Шарп, І. Фішер, Ф. Фабоцци, Ф. Макколей, Т. Бек, В. Максимович, Я. Мір-кін та ін.). Вивченням даної проблеми займаються і українські вчені-економісти: А. Пересада, Б. Луців, О. Сохацька, Л. Примостка, А. Мертенс, Ю. Лисенков, О. Мозговий, О. Ромашко та ін.

Проблемами гармонізації організаційних аспектів регулювання фондового ринку постсоціалістичних країн до міжнародних стандартів присвячені роботи А. Рота, Р. Бернар-да, Б. Рубцова, С. Хоружего, Н. Козлова і інших вітчизняних та зарубіжних учених. Враховуючи значний світовий прогрес у питаннях теорії та практики регулювання фондових ринків, гармонізації національних стандартів до міжнародної практики, існує нагальна потреба подальшого наукового дослідження існуючих моделей управління та становлення національної моделі фондового ринку.

У базовому документі Міжнародної організації комісій по цінних паперах (IOSCO) „Цілі та принципи регулювання в сфері цінних паперів” наголошено, що регулювання повинно сприяти формуванню капіталів у господарстві та економічному росту [1].

Можна виділити два види державного регулювання фондового ринку: державно-правове та інституційно-правове. Державно-правове регулювання передбачає виконання функції моніторингу ринку державними органами, а інституційно-правове – регламентацію правил здійснення операцій з цінними паперами та контроль за ринком з боку професійних учасників.

Лауреат Нобелівської премії по економіці Д. Норт визначає інститути як „правила гри”, що організовують взаємовідносини між суб’єктами та створюють структуру мотивації. Інституційні обмеження містять як заборону індивідам здійснювати певні дії, так і вказівки щодо умов, за яких визначеним індивідам дозволяється здійснювати певні дії [2]. Інституціональні умови функціонування фондового ринку повинні забезпечувати:

– створення регулятивної інфраструктури;

– нагляд і примус до виконання правил;

– розкриття інформації;

– захист прав власності тощо.

У світі розрізняють два основних підходи до регулювання фондового ринку. За критерієм „суб’єкт регулювання” розрізняють такі підходи: 1) основна регулююча роль належить державі; 2) регулювання розділено між державою та саморегулівними організаціями [3].

Перший характеризується тим, що регулювання переважно концентрується у державних органах і лише незначні функції у сфері нагляду, контролю та встановлення правил передаються державою різним СРО. Типовими представниками цієї моделі є США та Франція.