Сторінка
1

Стилістика і культура мовлення. Стилістичні засоби фонетики

План заняття

Епіграфи:

«О місячне сяйво і спів солов’я,

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів, це – мова моя,

Це – мова моєї Вкраїни.»

Володимир Сосюра

Живемо в країні багатонаціональній, а отже, й багатомовній. Це зобов’язує нас до високої культури міжнаціонального спілкування. А вона починається з поваги до мови кожного народу, яка, своєю чергою, неможлива без свідомого ставлення до рідної мови. Адже не може поважати інших той, хто не шанує людину в собі.

Іван Дзюба

Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів – скількома епітетами супроводиться визнання української мови. І, зрештою, всі ці епітети слушні.

Олесь Гончар

Хід заняття

1. Організаційний момент

1.1 Привітання студентів. Перекличка.

1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

Слово викладача: «Спочатку було слово. І слово було у Бога. І Бог було слово». Сьогодні майже всі цитують цю біблійну фразу, іноді досить довільно коментуючи її. А йдеться, окрім біблійного, ще й про те, що Людина як вінець живої природи має неоціненний дар – звукову мову. В ній і голос, і думка, передана голосом за допомогою певним чином поєднаних звуків, і почуття, що нуртують у людському серці.

За тисячі років свого існування мова створила всі необхідні для спілкування людини з навколишнім світом засоби. Перейшли землею варварські й цивілізовані формації, зародилися нові; людством потрясали катаклізми й епохи розквіту, воно то плакало й боролося, то раділо й почивало на лаврах, то жило сьогоднішнім днем, то поривалося до кращого майбутнього… І – говорило. Про Небо і Землю, про себе і своїх сусідів, про віджилих пращурів і покоління грядущі. Говорило і знаками – письмом своїм. Хто умів це робити краще – його слухали, його читали, до нього тягнулися як до особистості.

Особа – це окрема людина, індивід; людина як втілення індивідуального начала в суспільстві. А от особистість – це хоч теж конкретна людина, але з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки та ін. Особистість не може сформуватися без засвоєння доброї літературної мови, тобто якщо людина не навчиться говорити точно, доречно, виразно, якщо її мовлення не буде чистим і багатим, різноманітним. Мови – і рідної, і чужої – вчаться все життя, бо життя багате на події, ситуації, в які людина потрапляє, різноманітне справами, які людині належиться вершити, емоціями, які доводиться переживати. Кажуть: «Заговори, щоб я тебе побачив». Справді, рівень культури мовлення визначає і культуру мислення, і загальну культуру людини. Ми прагнемо до культури одягу, культури побуту, культури відпочинку тощо. Про все це може зіпсувати враження будь-яка мовленнєва помилка, жаргонне або вульгарне слово, невдало вибраний для розмови тон. Мудрець Сааді писав: «Людина вища за тварину здатністю до мови, але нижча за неї, коли негідно поводиться з мовою».

Особистість починається з маминої колискової, з молитви рідною мовою, з гармонійного родинного, а пізніше – суспільного виховання рідною мовою і мовою державною в дитячому садку і школі. Мова навчить пізнавати живу природу краще, аніж будь-який учений-біолог, навчить історії глибинно і сповнить відчуттям твоєї приналежності до неї краще, аніж гарний урок історії, навчить будувати і виражати свою думку легше, аніж це хотів би зробити учитель логіки чи філософії. Мова-то дзеркало душі народу, то святиня, з якою пов'язана не тільки минувшість, але й будучність народу і його повага у світі. Про це писало багато істориків, учених, письменників, педагогів.

Сучасний світ – велелюдний і велемовний. Нині важко знайти суспільство, у якому всі люди були б одного національного кореня – доля веде людей від одного краю до іншого, поселяє їх серед інших, аніж рідні, звичаїв, вірувань, змушує вчитися інших мов. Повага до всього того, що дороге народові, з яким тебе звела доля, – це не просто обов'язок, а ознака твоєї високої культури. І не лише послушність законам суспільного життя, а й потреба володіти й послуговуватись державною мовою визначає твою громадянську сутність. І цьому зобов'язанню ти не можеш опиратися, не можеш жити лише своєю мовою.

Функціональна привабливість державної мови для іномовного громадянина «таїться не в її фонетичних перевагах і, поготів, не в її привілейованому, зверхньому становищі супроти інших мов, якщо це десь трапляється, а в здатності впливати на почуття людини, будити в ній хороші, благородні почуття, змушувати бриніти найтонші струни людської душі». Ці слова Б. Антоненка-Давидовича про рідну мову цілком стосуються і мови державної, якщо вона засвоєна глибоко і без примусу, якщо ти нею не лише працюєш, а й спілкуєшся поза навчанням чи роботою – у хвилини духовного життя своєї держави.