Сторінка
9
Навчальне проектування вимагає від кожного учня усвідомлення мети діяльності, розуміння сутності розв'язуваної проблеми, її значущості й практичної цінності, володіння методами дослідження, інтегрування міжпредметних знань та вмінь, активності й самостійності виконання, не дивлячись на спрямування роботи вчителем або науковцем. У процесі роботи за проектною технологією звична для вчителів і учнів предметна форма організації знань поступається проблемній, адже саме вирішення певної проблеми, наприклад, екологічного характеру розвиває інтерес учня до даного питання, вимагає залучення надбаних міжпредметних знань, збагачує індивідуальний досвід проектної діяльності учнів.
Завдання вчителя при використанні цієї технології полягає у заохоченні учнів до такої діяльності на основі вільного вибору, створенні умов для розвитку теоретичних, дослідницьких, пошукових, креативних здібностей і широкого поля для розкриття обдарованості учнів. За технологією навчального проекту може працювати як один учень, так і група учнів, але в останньому випадку кожен має свою ділянку роботи, своє завдання і виконує його індивідуально. Ця технологія сприяє розвиткові самостійності в роботі й прийнятті рішень, самоорганізації і самореалізації особистості, вчить не лише самостійно мислити, а й продуктивно діяти .
Апробація різних педагогічних технологій індивідуалізованого навчання, засвідчила, що позитивний ефект при цьому досягається за умов: а) поваги до учня як до особистості; б) використання життєвого досвіду кожного учня та його кореляції зі змістом нової інформації, а також перетворення суб'єктного досвіду; в) врахування емоційного впливу навчального матеріалу на особистість учня; г) такої організації навчального процесу, за якої учневі надається можливість вибирати форму виконання завдань, спосіб навчальної роботи, а обдарованим учням ще й обсяг виучуваного матеріалу; д) такої оцінки уміння, що випливає з суб'єктної діяльності, на що й спрямовано нині весь навчальний процес,
Проблеми забезпечення індивідуального підходу до учніву навчальному процесі
Основний принцип побудови системи виховання полягає в тому, що воно найефективніше здійснюється «в колективі, через колектив і для колективу» (А. С. Макаренко). Однак це не означає, що індивідуальні особливості дитини в колективі не беруться до уваги. При всій важливості виховної ролі колективу особистість кожної дитини завжди була і залишається в центрі уваги педагога, головним об'єктом і метою виховання. Індивідуальний підхід передбачає побудову всієї системи виховання з урахуванням фізичних і духовних своєрідностей особистості кожної дитини, що зумовлюється деякими природженими відмінностями (тип вищої нервової діяльності тощо) або тими, що виникають внаслідок специфічних умов життя дитини та особливостей її виховання.
В індивідуальному підході до дитини у процесі виховання можна вичленити два аспекти — психологічний і педагогічний. Психологічний полягає у встановленні неповторної своєрідності учня, у визначенні його ставлення до оточуючих і себе самого, особливостей суб’єктивного сприймання зовнішніх впливів і специфіки реагування на них. Педагогічний аспект індивідуального підходу полягає у виборі таких засобів ї форм впливу на учня, які найбільш відповідають його психологічним особливостям, психічним станам, настроям у даний момент і завдяки цьому забезпечують оптимальний виховний ефект.
Вказуючи на необхідність глибокого вивчення своєрідності особистості вихованця, К.Д.Ушинський писав; «Вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її слабостями і в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім'ї, в суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю. Він повинен знати спонукальні причини діянь, історію розвитку всякої пристрасті і всякого характеру. Тільки тоді він зможе почерпнути в самій природі людини засоби виховного впливу,— а засоби ці величезні».
Здійснення індивідуального підходу у процесі виховання і навчання означає передусім виявлення загальної спрямованості особистості учнів, її схильностей, змісту й інтересів. Їх врахування допомагає вчителеві і вихователеві підтримувати і стимулювати розвиток позитивних сторін особистості учнів.
Необхідність індивідуального підходу зумовлюється тим, що на одні і ті ж засоби і форми виховного впливу кожен учень реагує по-різному, залежно від своєрідності рис його розуму, почуттів, волі, темпераменту, характеру, що виникли раніше від того, як складаються його стосунки з однокласниками, з вихователем на даному етапі. Все це спричиняє суттєві індивідуальні відмінності у ставленні кожного учня до самих виховних впливів. Ігнорування цього факту знижує ефективність впливів вихователя на учня, а Іноді дає небажані наслідки.
Важливе значення в здійсненні індивідуального підходу до учнів має педагогічна оцінка їхньої діяльності і поведінки. При цьому об'єктом оцінки мають бути передусім мотиви дій та вчинків, а не лише їх результати. Наприклад, учень, який порушив певне правило поведінки навмисне, заслуговує іншої оцінки, ніж той, який порушив те ж саме правило неусвідомлено. В кожному випадку потрібна глибоко аргументована оцінка педагогом вчинку учня,
Ефективність впливу оцінки вихователя на учня значно знижується, спричинює небажані наслідки, якщо оцінка вчинку переноситься на оцінку особистості. Однією з вимог індивідуального підходу є чітка диференціація методів і форм виховного впливу на учнів. Наприклад, заохочення як засіб стимуляції потрібно застосовувати до кожного учня, але в першу чергу до тих учнів, в яких вчитель помічає такі риси, як нерішучість, відсутність інтересу. Заохочування по-різному впливає на учнів. На самовпевненого учня похвала може вплинути негативно: спонукати до самозаспокоєння, зазнайства, а на скромного — позитивно.
Такту і почуття міри вимагає також застосування вчителем і покарань як форми виховного впливу. Якщо в учня досить розвинені почуття власної гідності чи самокритичність, то у випадку порушення ним норм поведінки чи невиконання доручення, якщо це трапляється з даним учнем дуже рідко, досить обмежитись засуджуючим поглядом чи зауваженням. Стосовно ж іншого учня така форма покарання може виявитись надто «м'якою» і безрезультатною.
Але й найсуворіше покарання не повинно ображати учня, принижувати почуття його власної гідності. Таке трапляється тоді, коли вчитель супроводить покарання роздратованими репліками, погрозами, внаслідок чого навіть найсправедливішу оцінку учень сприймає як незаслужену, а тому й образливу. Результатом цього бувають порушення контакту учителя з учнем, поява в учня відчуженості, недовір'я до вихователя, подолання яких часто вимагає серйозних і тривалих зусиль педагога. Подібні випадки свідчать про те, що у виховному процесі порушується найважливіший педагогічний принцип — повага вихователя до особистості вихованця.
При виборі засобів і форм виховного впливу на Учня треба враховувати також необхідність в їх періодичному варіюванні. Надто часте повторення однотипних за змістом і особливо за формою впливів, зокрема словесних, стосовно одного й того ж учня приводить до знецінення: учень звикає до них і поступово перестає впливати на них. Виникає так званий «смисловий бар’єр», при якому виховні впливи втрачають для учня смисл, який вкладає в них учитель.