Сторінка
3
На початку XVIІ ст. активізується братський рух у Центральній Україні, провідну роль відіграє Київське братство, яке стало ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Діяльність цього братства підтримувало Військо Запорізьке, на той час авторитетна політична сила, з якою змушені були рахуватися інші держави. В Києві за ініціативою гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного і при підтримці усього козацтва була відновлена православна ієрархія України. У 1615 р. гетьман «з усім військом» вступив до Київського братства, взяв таким чином під захист братську школу (кожний козак вносив 6 грошей вступних і 1,5 гроша щомісячно). Майже всі свої кошти П. Конашевич-Сагайдачний заповідав Київській, Львівській і Луцькій братським школам.
За рівнем викладання Львівська, Луцька і Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими. Високим авторитетом користувалося Львівське Успенське братство.
На території польсько-латинської держави в XVI ст. існувало чимало протестантських шкіл (Вільно, Дубно, Хмільник, Любартів та ін.), а від 1565 р. і католико-єзуїтські школи. І в протестантських, і в латинських школах програма була однакова: в них вчили граматику латинську й грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи математики, ще менше природознавства. Головну увагу звертали на класичних авторів, їх читали, коментували, заучували, за їх прикладом писали прозу та вірші як по-латинському, так і по-грецькому. Коли порівняємо програму цих шкіл з тим, що викладалися у Львівській братській школі, то побачимо, що різниця між ними була невелика: у Львові звертали багато уваги на свою рідну літературну мову – церковнослов’янську та грецьку. Завдяки своїй школі Львів став на деякий час культурним осередком українсько-білоруських земель, Львівське братство вело перед в духовному житті православного населення та його боротьбі з латинством та унією, а Львівська школа стала зразком для інших братських шкіл. Так, за її зразком, у 1587 р. засновано братську школу у Вільно, а потім до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі. В міру того, як зростала для православ’я небезпека з боку Риму, виникали нові братства, а заодно з тим і братські школи, що знаходили собі живу підтримку серед всіх станів православного населення. В першій половині XVII ст. виникають школи в Стрятині, Києві (1615), Луцьку та в інших містах. Всі вони брали за зразок Львівську школу, і тільки в залежності від місцевих моральних і матеріальних умов, не завжди могли додержуватися плану та тих розмірів навчання, які бачимо в Львівській школі.
Виникнення Києво-Могилянської академії
Непересічні здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили (1596-1647). Молдаванин за походженням, він всі свої звання і достатки віддав справі національно-культурного відродження України. Після загибелі батька (молдавського господаря Симеона Могили) одним із опікунів Петра Могили був гетьман І. Хоткевич. Петро Могила здобув освіту в Сорбонні (є припущення, що навчання він розпочинав у Львівській братській школі), 1631р. став митрополитом Київським.
В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI – XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що панувала тоді в Польщі.
Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено були й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв’язки з польським магнатом викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили – Сильвестр Косів – свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести Києво-Печерську школу, а учителів кинути в Дніпро – «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита врятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а лише за мовою) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, протягом XVII ст. – Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував, а й забезпечив її правне становище.
Київська колегія (паралельна назва – Києво-Могилянська) за змістом навчальних програм і рівнем викладанням відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися «сім вільних мистецтв», значна увага приділялася вивченню мов: слов’яноруської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, німецької ( з 1738 р.), французької (з 1753 р.), староєврейської (з 1755 р.). Але тут, на відміну від європейських навчальних закладів, не було факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди викладалося богослов’я. Польський уряд забороняв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Польські правлячі кола не могли погодитися на вільний розвиток колегії, вбачаючи у цьому загрозу створення ідеологічного центру відокремлення України від Польщі.
На чолі Київської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов’я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов’я не можна було викладати, а можна було лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, іншими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов’я.
Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIIІ ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили школи й інші православні народи, головним чином росіяни.
Формування освіти, починаючи з XIV ст., відбувається у складних соціальних і національно-культурних умовах. Негативними були наслідки монголо-татарської навали (середина XIII-XIV ст.). Наприкінці XIV ст. значну частину української території підкорило Велике князівство Литовське. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склалися у період Київської Русі. Вони забезпечували основи грамотності. Викладання в школах велося церковнослов’янською мовою.