Сторінка
1

Управління валютною позицією як визначальний фактор ефективної діяльності на валютному ринку

Управління валютним ризиком передбачає проведення його детального аналізу, оцінювання можливих наслідків та вибір методів страхування. У світовій практиці страхування валютних ризиків називають ще хеджуванням, тобто впровадженням чітко визначених контрзаходів, спрямованих на попередження несприятливої тенденції на фінансовому ринку.

Існують різні варіанти вибору стратегії менеджменту ризику: від нейтрального ставлення до ризику, коли фінансові менеджери через незначні розміри можливих збитків не беруть цих ризиків до уваги, до повного контролю і страхування всіх можливих валютних ризиків і валютних збитків. Тому запобігання валютним ризикам завдяки використанню певних методів страхування – основа стратегії управління ними.

Головна мета використання відповідних методів страхування – здійснювати валютообмінні операції своєчасно, тобто ще до того, як відбудеться небажана зміна курсів, або ж компенсація збитків щодо зміни за рахунок паралельних операцій з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямі. Нині існує цілий ряд досить ефективних методів страхування валютних ризиків, що можуть бути використані суб’єктами валютного ринку залежно від конкретних умов і завдань діяльності.

В Україні відповідно до чинного законодавства операції з іноземною валютою здійснюють комерційні банки, які мають генеральну ліцензію, видану НБУ, на основі так званої валютної позиції – співвідношення вимог і зобов’язань банку в іноземній валюті. Якщо вимоги й зобов’язання однакові, валютну позицію вважають закритою, якщо зобов’язання перевищують вимоги – короткою, а якщо вимоги перевищують зобов’язання – довгою. Стан валютної позиції для комерційного банку є головним чинником валютного ризику. На розмір відкритої валютної позиції комерційного банку впливають:

– купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон та інші), за якими виникають вимоги та зобов’язання в іноземних валютах, незалежно від способів і форм розрахунків за ними;

– одержання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках;

– купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;

– надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

– погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунка витрат);

– інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій, у тому числі національній, що призводять до зміни структури активів при незмінності пасивів, і навпаки).

Для банків країн, де мають місце серйозні та часті урядові інтервенції, оцінка потенційної зміни валютного курсу повинна враховувати, що курс часто і в значних розмірах коригуватиметься. У країнах з перехідною економікою банки можуть управляти валютним ризиком, розглядаючи групу твердих валют як єдину. Тобто ризик, який виникає від позицій у твердій валюті, що протистоїть позиції у іншій твердій валюті, завжди буде меншим, ніж ризик від позиції у національній, яка протистоїть позиції у твердій валюті. Особливо це стосується випадку, коли зобов’язання у твердій фінансують активи в національній валюті. На практиці така процедура спрощує управління позиціями в іноземній валюті. Але слід зазначити, що цей підхід не охоплює ризик, який виникає внаслідок перехрещення позицій, виражених у твердій валюті.

Дуже важливою є система диверсифікації ризиків за фінансовими інструментами, кодами валют, географічними регіонами, контрагентами. Сама диверсифікація реалізується через упровадження досить складної системи обмежень. Так, більшість банків під час роботи на валютному ринку дотримується встановлення:

– загальних лімітів відкритої валютної позиції;

– лімітів відкритої позиції за кодами валют, групами валют і банківськими металами;

– лімітів на контрагентів і певних географічних регіонів;

– денних лімітів (тобто лімітів на термін роботи банківського робочого дня);

– нічних лімітів (установлюється, як правило, на обсяги відкритих валютних позицій у часи роботи поза межами банківського робочого дня). Зауважимо, що система нічних лімітів значно жорсткіша за систему денних лімітів. І це зрозуміло, оскільки здійснюється поправка на можливі непередбачувані події фінансового ринку поза межами банківського робочого дня;

– лімітів на кожного валютного дилера;

– лімітів „стоп лос”, спрямованих на закриття відкритих валютних позицій, у разі несприятливого руху валютних курсів;

– лімітів на роботу з похідними фінансовими інструментами (за видом інструменту, кодами та групами валют, дилерами, контрагентами та ін.).

Хеджування дозволяє уникнути двох видів відкритих позицій в іноземній валюті – довгих, тобто володіння довгостроковими активами в іноземній валюті, і коротких, тобто володіння іноземною валютою в значно більших обсягах, ніж це необхідно для вирішення ко­рот­ко­строкових завдань, пов’язаних із відповідним видом діяльності. За умови, що вдається уникнути цих відкритих позицій, зміна валютних курсів не призведе до суттєвих змін вартості власного капіталу.

Чиста „експозиція” банку (NEXP) визначається рівнянням 1.

NEXP = [ (FXA – FXL) + FX b – FX s], (1)

де FXA – сума активів у валюті;

FXL – сума зобов’язань у валюті;

FX b – сума валюти, куплена за торговельними операціями;

FX s – сума валюти, продана за торговельними операціями.

Якщо NEXP > 0, то банк має чисту довгу валютну позицію.

Банк, що має чисту довгу валютну позицію, зазнає збитків, якщо зменшиться вартість цієї іноземної валюти відносно його валюти. У разі збільшення вартості іноземної валюти банк отримає прибуток.