Сторінка
5
За змістом уміння можна класифікувати так:
- інтелектуальні (здатність слухати, читати й розуміти, висловлювати свої думки, планувати роботу, вирішувати розумові завдання тощо);
- технічні (здатність оформляти різні документи, формулювати вимоги або відповідь тощо);
- практичні (вміння діяти згідно з планом, організовувати своїх працівників на виконання доведеного завдання тощо).
Процес формування вмінь та їх якість (стійкість, швидкість, безпомилкове виконання різних дій) залежать від змісту навчального матеріалу, індивідуально-психічних особливостей працівників, педагогічної майстерності педагога, навчально-матеріальної бази тощо.
Систематичні та цілеспрямовані тренування учнів забезпечують перетворення знань на навички. Практичне застосування знань та навичок у навчальному процесі забезпечує їх перетворення на складні вміння, які за обсягом є вужчими, ніж знання. До рівня вміння сягає лише та частина знань, яка має найсуттєвіше значення для практичної діяльності. Всі ці особливості передбачено в освітньо-професійних програмах, навчальних планах, навчальних програмах, тематичних планах.
Центральними постатями процесу навчання є суб'єкти викладання (вчителі) та суб'єкти учіння (учні). Керівна роль належить суб'єкту навчання.
Актуальна проблема — визначення сутності дидактичного процесу. Ряд авторів вважає, що стрижнем цього соціально-педагогічного процесу є двосторонні відносини між суб'єктами викладання й учіння. Активний, свідомий, цілеспрямований, творчий і плодотворний характер цих відносин, на їхню думку, — сутність дидактичного процесу. Деякі автори не повністю згодні з цим. Ось, наприклад, думка І.Ф. Харламова: «Суттєву характеристику навчання становить не стільки взаємодія вчителя й учнів (хоча вона має місце), скільки вміла організація і стимулювання навчально-пізнавальної діяльності останніх, в яких би формах вона не протікала» .
Відповідно він більш правильним вважає таке визначення: «Навчання є цілеспрямованим педагогічним процесом організації та стимулювання активної пізнавальної діяльності учнів з метою оволодіння науковими знаннями, уміннями та навичками, розвитку творчих, здібностей, світогляду та морально-естетичних поглядів і переконань».
Деякі автори для характеристики навчального процесу використовують поняття системи навчання. Так, В. Оконь до основних складових цієї системи відносить:
— вчителів, їхню компетенцію, методи роботи та захопленість;
— учнів, їхні потреби, мотивації та методи роботи;
— зміст навчання, його селекцію і систематизацію, спроби перевірки отриманих результатів;
— середовище навчання, тобто засоби навчання та його суспільно-матеріальні умови, а також впорядкований набір елементів, зв'язків і залежностей між ними, які являють собою єдність і служать поставленим цілям.
Отже, дидактичні поняття «дидактичний процес», «навчальний процес» і «система навчання» є тотожними і, відповідно, мають однаковий зміст.
Функції навчального процесу
Навчання — одна із стрижневих складових педагогічного процесу в освітніх системах — виконує певні функції.
Освітня функція у традиційному навчанні є базовою і передбачає озброєння учнів, першою чергою, певною системою знань, навичок і вмінь.
Основний недолік такого навчання — його безособистісність: «Традиційна система освіти ґрунтується на соціоцентричному підході, в межах якого мета розвитку особистості — її соціалізація і професіоналізація з позицій максимальної суспільної корисності. У межах даної моделі реалізуються уявлення про те, що основною метою освіти (навчання, учіння) є оволодіння певними знаннями, уміннями і навичками, тобто зовнішньо заданими нормативами».
Гуманістична парадигма національної системи освіти має особистісне спрямування, і, відповідно, учень у навчальному процесі постає як цілісна особистість. На думку російського психолога В. В. Давидова, особистість слід розуміти як самодіяльний суб'єкт, як індивід, що відтворює суспільні зв'язки та має творчі можливості для їх подальшого перетворення. Він підкреслює, що особистісних якостей набуває людина, яка діє творчо («вільно») і талановито, створює нові форми суспільного життя. Суб'єктність учня в навчальному процесі обґрунтовують В. В. Рибалка, Г. К. Селевко.
«Гуманістична концепція освіти холістична, тобто позбавлена статистичного, безособистісного підходу до людини, яка постає при цьому не сукупністю окремих пізнавальних процесів і психічних властивостей, а цілісною особистістю .
Гуманістична парадигма освіти об'єднала не лише філософів, а й психологів, педагогів, соціологів на шляхах пошуку смислу людського буття, само актуалізації, творчості, свободи вибору, цілісності, інтегративності мислення, управління людини власним розвитком» . На думку К. Селевка, «особистісний (гумано-особистісний, особистісно орієнтований) підхід до учнів у навчально-виховному процесі — стрижневий напрям прогресивних педагогічних технологій», який об'єднує і втілює такі виховні ідеї та принципи:
— «ідею розвитку особистості, чи особистісної спрямованості виховання й освіти;
— загальнолюдські принципи гуманізму;
— ідею демократизації педагогічних взаємин як основи формування демократичної особистості;
— поглиблення індивідуального підходу;
— принцип природовідповідності навчання і виховання;
— ідею активізації і використання внутрішніх саморегулювальних механізмів розвитку особистості».
Тому нині освітня функція втрачає провідну роль, поступаючися своїм місцем функціям виховній, розвитковій і самовдосконалення. Це вимога дня. Освіта, враховуючи швидкоплинні зміни, має забезпечувати передумови для навчального процесу впродовж усього життя за типом «включення—виключення».
Виховна функція невіддільна від освітньої і спрямована на забезпечення єдності навчально-виховного процесу в різних освітньо-виховних системах, на його гуманізацію. «Навчання й виховання тісно пов'язані одне з одним, доповнюють одне одного, переплітаються одне з одним», — підкреслює академік М.Д. Ярмаченко.
Ця функція сприяє формуванню основних рис громадянина Української держави. «Людина без виховання, як тіло без душі», — з народної мудрості. «Гуманістична орієнтація аж ніяк не ставить під сумнів значення професійних знань, умінь і навичок, але, по-перше, наголошується на їх ролі як засобів, інструментів реалізації спрямованості особистості; по-друге, у цій інструментальній ролі знання, уміння і навички доповнюються стратегіями творчої діяльності, а також вольовими якостями, потрібними для подолання труднощів, що постають на шляху згаданої реалізації; по-третє, набувають великої ваги засоби, які забезпечують особисте (зокрема професійне) самовдосконалення», — підкреслює Г. О. Балл .
І.Д. Бех стратегічним напрямом виховання вважає його особистісно орієнтовану спрямованість, яка має «суттєво гуманізувати виховний процес, наповнити високими морально-духовними переживаннями, утвердити взаємини справедливості й поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розвивальної творчості».