Сторінка
2

Фіскальні аспекти залучення іноземного капіталу

У даний час на ТНК припадає близько половини промислового виробництва у світі, 2/3 зовнішньої торгівлі. „Серед найбільш успішно діючих на світовому ринку корпорацій близько двохсот американських, приблизно по сотні – європейських та японських, та жодної української” [6, с. 131].

На світовому ринку капіталів спостерігається загострення конкуренції між приймаючими країнами за інвестиції ТНК. Особливо це стосується країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою, які не мають достатніх внутрішніх інвестиційних ресурсів. В останні роки обсяги ПІІ в Центральну та Східну Європу мають тенденцію до концентрованого перерозподілу між окремими країнами регіону. У зв’язку з вищезазначеним стратегія залучення Україною інвестицій ТНК повинна ґрунтуватися на формуванні збалансованої системи передумов, що формують відносну привабливість України, передусім порівняно з іншими східноєвропейськими державами. Як справедливо зазначає Кутовенко А.М., „визначальними чинниками успіху цієї стратегії є врахування національних інтересів України та її узгодженість з глобальною стратегічною орієнтацією ТНК” [7].

Після 2000 р. в Україні спостерігається деяка інтенсифікація структурних зрушень. Вплив ПІІ набуває ознак стабілізуючого та динамізуючого характеру в таких галузях, як будівництво, фінанси, транспорт та зв’язок. Незважаючи на позитивну динаміку припливу ПІІ в Україну, обсяг інвестицій іноземних компаній ще недостатній для забезпечення ефективної перебудови господарства України. На це вказує і галузевий розподілу ПІІ. Так, питома вага основних секторів у залучених ПІІ в Україну протягом періоду 2000–2006 рр. практично не змінилася. Найбільші вкладення капіталу спостерігаються в промисловості (52 % від загального обсягу припливу ПІІ в країну), дещо меншою є частка ПІІ у сферу послуг.

Головна причина непомітного впливу ПІІ на економіку України – недостатні сукупні обсяги іноземного інвестування, що перебуває на рівні 2,8–10 % від валових інвестицій в основний капітал та 2,5–12 % від ВВП країни. Як свідчить досвід світового розвитку, вирішення цієї проблеми можливе лише шляхом „транснаціоналізації” національних економік, що означає допуск у свої економіки капіталу найбільших розвинених закордонних суб’єктів господарювання, якими на сьогодні є транснаціональні корпорації, з одного боку, та створення власних транснаціональних структур, які можуть на рівних взаємодіяти з ТНК розвинених країн ринкової економіки на своїй території і за її межами – з іншого[10].

Узагальнюючи світовий досвід, П.І. Гайдуцький виділяє декілька основних груп заходів, які вживаються урядом для стимулювання залучення іноземних інвестицій:

– створення привабливого макроекономічного середовища та сприятливого ділового (інвестиційного) клімату для інвесторів (нерезидентів);

– розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності;

– створення фіскальних стимулів для іноземних інвесторів: звільнення на певний період від сплати податків, митних платежів; надання державних гарантій для створення нових робочих місць; компенсацій частини банківського кредиту; надання податкових кредитів; створення вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку тощо [4].

Отже, під фіскальними стимулами треба розуміти бюджетні заходи заохочувального характеру, покликані сприяти інтенсифікації припливу іноземних інвестицій. Наше бачення фіскального стимулювання інвестицій підтверджується міжнародним досвідом. Так, у деяких країнах умовою надання пільг є внесення іноземної інвестиції в статутний фонд не менше за встановлений законодавством рівень. Наприклад, в Угорщині пільги надаються господарюючим суб’єктам з іноземним капіталом, якщо розмір інвестиції в статутному фонді становить не менше 1 млн дол. США або розмір дивідендів, що реінвестуються у статутний капітал, досягає 259 тис. дол. США. Натомість, якщо таке підприємство протягом 5-и років зменшує статутний капітал, воно зобов’язане компенсувати надані пільги та сплатити відповідну пеню.

Поширена форма залучення інвесторів – укладання з ними угод або прийняття законів, в яких фіксуються спеціальні пільги для конкретного інвестора. Зокрема, у Казахстані надання пільг і преференцій оговорюється в контрактах між Комітетом з інвестицій та інвестором. Подібна практика існує також у Литві. Якщо обсяг інвестицій перевищує суму у 50 млн дол США, уряд країни або уповноважена ним структура має право укласти із стратегічним інвестором угоду про інвестицію, що передбачає спеціальні умови інвестування та підприємництва [3, с. 56].

Як правило, у розвинених країнах фіскальні стимули для інвесторів практично не використовують. Як виняток, вони можуть бути застосовані для розвитку депресивних територій. Навпаки, активно використовуються фіскальні стимули країнами, що розвиваються, а також державами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Та навіть у межах однієї країни може бути різною комбінація названих стимулів.

Сприяння інвестиціям не може обмежуватися підвищенням „відкритості” економіки, її лібералізацією та „просуванням” іміджу країни серед потенційних іноземних інвесторів. Уряди змушені застосовувати більш цільові підходи, зосереджуючи свої зусилля на залучення інвестицій з окремих країн, від обраних транснаціональних корпорацій у пріоритетні для розвитку держави галузі.