Сторінка
2

Монологічне мовлення у процесі комунікації

Зміст сучасного навчання англійської мови включає ряд вимог до характеру володіння монологічною формою спілкування, а саме:

· будова висловлювання по різноманітних шаблонах та моделях речень;

· граматична правильність

· лексична варіативність і коректність

· полсідовність та змістовність висловлювання

Монологічне мовлення у процесі комунікації слугує, як відомо, для передачі інформації. При цьому мовець може відтворювати інформацію отриману з більш-менш достовірних джерел або сам будувати власне висловлювання у результаті осмислення та аналізу оточуючої його дійсності. У першому випадку мовець виражає чужі думки(можливо, зі своєю оцінкою), у другому – свої власні , виражені у результаті самостійної мовленєво-мислячої діяльності. Зовнішньою ознакою монологічного мовлення є те, що таке мовленння являється „односпрямованим”, воно не розраховане на реакцію у відповідь, але разом з тим воно може бути розкритим реплікою у діалозі . Внутрішніми ознаками монологічного мовлення є відносно великий об’єм, перевага синтаксично повних структур і експліційних зв’язків між реченнями , широке розкриття теми.

Основними якісними показниками сформованості загального вміння укласти зв’язне монологічне висловлювання у монолозі-роздумі є такі спеціальні вміння:

· уміння з’єднувати декілька мовленєвих зразків.;

· уміння досить повно висловлюватись відповідно до запропонованої комунікативної ситуації;

· уміння відносно правильно оформити своє висловлювання мовними засобами англійської мови;

· уміння оптимально використовувати мовний матеріал певної теми;

· уміння залучати для викладу певної теми матеріал сумісних тем;

· уміння переконати співрозмовника в чомусь;

· уміння навести докази за чи проти певної дії ;

· уміння спонукати співрозмовника до певних дій.

У поняття основи володіння усним монологічним мовленням входить оволодіння визначеними типами мовлення (описом, розповіддю, роздумом). Такі типи мовлення є функціонально-змістовими і мають стабільну логіко-змістову та структурно-мовну характеристики.

Описовий тип мовлення (монолог-опис) складається з перечислення ознак об’єкту думки та мовлення , при чому усі ці ознаки є судженнями і мають форму речень. У описі як правило передається значення реальності явищ, пряме відношення дії до дійсності. Описовий тип включає наступні структурно-змістові жанри: опис природи, портрету людини , тварини(рослини, будівлі, предмету), інтер’єру; характеристику. Монолог – опис є констатуючим типом монологічного висловлювання, в якому стверджується наявність будь-яких ознак в об’єкті.

Розповідний тип мовлення (монолог-розповідь) виражає розвиток дій чи станів. Розповідь на відміну від опису , динамічна, для неї характерний перехід від одної дії до іншої, а дійсність сприймається у процесі зміни та розвитку.

Міркувальний тип мовлення(монолог-роздум) містить у собі тезис або умовивід. Міркування ведуться для того щоб отримати це судження, оскільки у монолозі-роздумі завжди вирішується якесь питання. Якщо висновок роздумів вже відомий, то мовець знаходить йому обгрунтування. Міркування ведеться з різними цілями : надати оцінку предмету (явищу) за наявності будь-якої ознаки; дати обгрунтування діям чи стану; виявити причинний зв’язок явищ; стверджувати або заперечувати аргументовано.

Розрізняють наступні види міркувань:

o Іменні оціночні міркування встановлюють причинно-наслідкові зв’язки між явищами, дається оцінка предмету думки , яка виражається умовиводом , граматично оформлюється двоскладовим реченням з іменним присудком.

o Міркування з ціллю обгрунтування дій. Для нього характерний умовивід в якому мова йдеться про дії чи стани предметів і тоді дається обгрунтування.

o Міркування з обумовленими діями або ознаками говорить про ту чи іншу дію, стан чи ознаку, які можливі за визначених умов та обставин.

o Міркування з ціллю опису дії. Тут дія адресована будь-кому і є відповідне обгрунтування.

o Міркування зі значенням ствердження чи заперечення. Являє собою емоційно-експресивний тип міркування, який дуже поширений у розмовній мові. Умовивід має абстраговане значення.

Таким чином, тип мовлення, який являє собою логічний розвиток теми, побудову судження і заключення – це монолог-роздум, для якого характерне виявлення причинно-наслідкових зв’язків. Саме про цей тип монологу піде мова далі.

1) Вимоги та параметри до спілкування у формі монологу-роздуму

Кожен тип мовлення має свій предметний і структурний зміст, який реалізується спеціальними мовними засобами, що приймається до уваги при визначенні вимог до характеру мовлення учнів. Предметним змістом монологу-роздуму є певна визначена тема чи проблема. Структурний зміст цього типу мовлення складає каузальна послідовність, яка виражає граматично-причинно наслідковий зв’язок між реченнями.

Аналіз тексту під кутом зору предметного і структурного змісту дає можливість прослідкувати комунікативну сторону мовленєвих форм. Вона проявляється в лексичній насиченості (наповненоті) типів фраз і при актуальному зв’язку речень: кожне наступне речення продовжує характеристику предмету висказування попереднього речення чи характеризує названу у попередньому реченні ознаку комунікативного предмету. У текстах прослідковується інформативний розвиток , при чому в одних випадках він являє собою лінійний (послідовний) розвиток , а у інших на початку тексту подається тема у загальному не деталізованому вигляді, а далі вона розкривається.

Текст являє собою складне явище, поєднуюче ієрархію ярусів(слів, словосполучень, фраз, надфразових єдностей) і одночасно є одиницею мови і відтворенням мовлення; у ньому відбувається з’єднання лише ознак мови, які відображають закономірності структурної орнанізації, і мовленєвих ознак , які відображають закономірності мовної комунікації. Текст має свою інтонаційну організацію. Інтонаційне оформлення тексту відображає структурні і змістові особливості його побудови. Інтонаційні засоби сприяють здійсненню міжфразових відносин.

Монологічне мовлення як діяльність мовленєвого спілкування обов’язково включає у себе визначену мотивацію чи потребу у спілкуванні, які формуються у комуніктора завдяки некомунікативним факторам і у процесі орієнтації у проблемній ситуації перетворюються у мотив діяльності спілкування. Одночасно з цим формується комунікативний намір (комунікативна інтенція), виражається комунікативна задача. Наступним кроком є здійснення орієнтації в умовах задачі, завдяки чому стає можливим планування мовленєвих (і загалом комунікативних) дій. Це планування (програмування) відбувається за допомогою внутрішнього (суб’єктивного) коду і робить можливим перехід до наступного етапу- конкретної семантико-граматичної реалізації плану (програми, замислу) говоріння.

Рівень сформованості монологічного мовлення залежить як від накопичення визначеного об’єму мовного матеріалу, оволодіння граматичними і лексичними навичками , умінням комбінувати матеріал і співвідносити його з темою повідомлення , уникати труднощів зв’язаних з недостатньою кількістю матеріалу (вміння користуватися описом понять), так і вміння сформувати говоріння у змістовому відношенні , і перш за все ядро говоріння; обрати відповідні опори – зорові, слухові, вербальні; обрати потрібну структурно-композиційну форму і вміти розмістити компоненти говоріння у відповідній послідовності , використовуючи потрібні засоби зв’язку.