Сторінка
1

Загальнодидактичні традиції створення навчальної літератури

Формування сучасних вимог до навчальної книжки, у якій відображається певний зміст освіти, історично безпосередньо пов'язане із поглядами на призначення і зміст книжки для читання як дидактичне явище другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Cаме такого роду література виникла раніше за всі інші типи навчальних книжок. В ній реалізуються завдання загальноосвітнього характеру і тому зачіпаються проблеми викладання всіх шкільних навчальних предметів.

Це припущення підтверджує і С.І. Миропольський, який пише: “Книжка для читання у народній школі, за справедливим зауваженням Кера, повинна слугувати підгрунтям і центром всього навчання. Якщо справедливо, що мета школи полягає не тільки у тому, щоб повідомити учневі ті або інші відомості, знання або вміння, але й дати йому загальну освіту; якщо далі народна школа повинна спонукати і надавати засоби для самоосвіти учням; якщо, нарешті, свідоме читання повинно бути першим і найголовнішим знаряддям для досягнення цієї мети, то питання про книжку для читання справедливо є найбільш життєвоважливим питанням для народної школи”. До слова: автор вважає не зовсім вдалим словосполучення “книжка для читання” (антонім – “книжка не для читання”), але користується ним як аналогом німецького “Zesebuch” або французького “Zіvre de lecturе”.

Першопрохідцями у створенні моделі книжки для читання можна вважати німецьких педагогів Кера та Любена, які основним завданням початкової школи вважали вивчення рідної мови. Тому системи вимог до книжки для читання кожного автора мають переважно лінгвістичний характер. Звертаючись до цих особливостей книжки для читання і акцентуючи увагу саме на доборі доступних дитині текстів, написаних зразковою мовою, вищезгадані автори наголошують і на окремих методичних аспектах побудови такої навчальної книжки.

Погляди на склад навчальної літератури

Німецькі традиції створення навчальної книжки для народних шкіл були покладені в основу вітчизняних книжок для читання. Як відомо, “Рідне слово” К.Д.Ушинського в своїй першооснові теж грунтувалося на методиках і підходах кращих німецьких педагогів Фріза, Шерра. Але для вітчизняної школи цього було замало, оскільки методичні положення стабільної німецької педагогіки не могли повністю задовольнити її потреби. До того ж методологія нової педагогіки, яка у 70-х – 80-х роках ХІХ століття суттєво змінювала і саму німецьку школу з її методикою. Вона вимагала створення нової дидактичної теорії і відповідної концепції навчальної книжки й для вітчизняної народної школи. Узагальнюючи пошуки вітчизняних методистів, слід відзначити, що народжувалася нова концепція книжки для читання на практичній основі, шляхом авторського пошуку. Серед праць, які розкривали зміст і результати таких пошуків, привертають увагу статті Л.Поливанова, Д.Ізвєкова, В.Пекарського. Особливо слід виділити дослідження В.І.Водовозова, С.І. Миропольського. Посилаючись на праці своїх попередників і сучасників, аналізуючи власні спостереження і досвід, вони пропонують таку систему вимог до книжки для читання, яка сформувалася на грунті вітчизняної педагогіки.

Відзначаючи ґрунтовність поглядів В.І. Водовозова на проблему дидактико-методичних засад книжки для читання, С.І. Миропольський аналізує одну з найбільш популярних і розповсюджених на той час – “Наш друг” М.О. Корфа. При цьому він висловлює і систему власних поглядів на зміст, структуру, завдання такої навчальної літератури. Серед них:

1) відповідність характеру книжки умовам і вимогам “нашої народної школи”, самостійність і оригінальність підходів автора;

2) незважаючи на те, що книжка для читання повинна відбивати своїм змістом потреби життя, вона не повинна мати вузькоутилітарний характер;

3) пристосування книжки до непідготовленого вчителя є недоцільним; у зв'язку з цим поєднання у одній книзі матеріалу для читання учнів і методичних матеріалів для вчителя «…не можна визнати доречним і педагогічно виправданим, а таку багатофункціональність книжки нормальною і такою, що відповідає справі»;

4) не можна вважати за доцільне дріб'язкову методичну опіку вчителя, коли обов'язково рекомендуються навіть певні незначні прийоми роботи з книжкою, а також подається детальний розрахунок статей за їх кількістю та обсягом, бо це “ .сковує вчителя, призводить до механічного одноманіття і суперечить індивідуальним умовам школи”;

5) зміст не повинен містити зайвого матеріалу, але до нього слід включати статті з вітчизняної історії, географії і “особливо освітній поетичний елемент”;

6) розміщення матеріалу у книзі для учнів повинно здійснюватися у відповідності до певного плану, зокрема, за концентричним принципом;

7) слід добирати “зразкові” статті, не позбавлені цікавості, картинності;

8) мова дібраних літературних творів повинна бути чистою, без домішок місцевих слів та виразів;

9) пропоновані у посібнику вправи мають становити систему і за змістом пов'язуватися із статтями для читання;

10) застосування “метода помилок” у письмових вправах є недоцільним, непедагогічним.

Звернемо увагу на те, що С.І. Миропольський зупиняється і на питанні про можливість пристосування книжки для читання до місцевих умов. Це пов'язано із аналізом книги “Наш друг”. Він позитивно характеризує спробу Корфа запропонувати вчителям розробки бесід із врахуванням місцевих умов, але водночас зауважує, що “ .з цією метою неможливо написати методичне керівництво для вчителів”, оскільки “ .місцевий елемент тому і є місцевим, що він у кожній місцевості свій; .можна дати тільки загальні вказівки, надавши можливість кожному вчителеві самостійно вести свою справу. Не можна не висловити щодо цього жаль, бо розробка місцевих елементів освіти в наших школах поки що не існує; для цього потрібні музеї, колекції та інше, про що ми поки що тільки мріємо; але не можна не подякувати тим педагогам, які не обмежуються мріями, прагнуть відповідно до своїх сил і засобів впровадити цю достойну ідею в життя”. Таким чином, підтримуючи ідею національного підручника, втілену на практиці М.О. Корфом, С.І. Миропольський виступає проти її не зовсім, на його погляд, досконалої реалізації, проти спроби універсалізувати такі матеріали у одному підручнику.

Як бачимо, поєднання книжки для учнів і для вчителів сприймається вже як об'єктивна необхідність. Саме тому крім питань її змісту, структури (зв'язок з життям, без вузької утилітарності, народність, включення у зміст матеріалів з вітчизняної історії та географії, відповідність програмі, системність викладу змісту, літературна мова, наявність системи вправ, пов'язаних із статтями для читання), С.І.Миропольський велику увагу звертає на книжку для вчителя. Він бачить її такою, яка б забезпечувала не дріб'язкову опіку вчителя, а надавала простір у педагогічній діяльності на основі знання основних дидактичних закономірностей як таких та дидактики рідної мови та читання у народній школі.

Д.Д. Семенов, учень і співавтор К.Д. Ушинського, поглиблює теорію навчальної книжки, узагальнюючи і розвиваючи погляди своїх попередників С.І.Миропольського, М. Весселя, Л. Поливанова, Д.Ізвєкова, В.І. Водовозова. Він грунтовно проаналізував діючі книжки-комплекси “Книжка для читання” – “керівництво для вчителя”, виділив в них найбільш цінні для дидактики в цілому і для методики мови й читання положення. У Семенова книжка для читання має загальноосвітній характер, тобто набуває статусу значно вищого, ніж просто підручник з певного навчального предмета, оскільки “ .елементарна школа є перш за все загальноосвітньою школою, і, відповідно, повинна переслідувати загальноосвітню мету;… вона повинна бути вільною від будь-якої тенденційності і проведення через неї односторонньої пропаганди яких би то не було партій; … найголовніше завдання школи – зробити людину людиною, бути майстернею гуманності …, книжка для читання повинна стати, так би мовити … центром і основою навчального курсу елементарної школи, у якій немає місця вивченню окремих галузей людських знань” . Таким чином, всі положення, висловлені автором, можна розглядати як універсальні.