Сторінка
1
Становлення державності незалежної України, реформування національної економіки з орієнтацією на ринкові відносини вимагають нових підходів до організації загальноосвітньої підготовки учнів.
Одним із першочергових завдань української педагогічної теорії та практики є визначення і науково-методичне забезпечення пріоритетних напрямків розвитку національної школи, що можливе за умови цілеспрямованого вдосконалення змісту шкільної освіти відповідно до соціально-економічних умов, які склалися в нашому суспільстві.
Проблема економічного навчання і виховання як відносно самостійний напрям, виборюючи собі певне місце в системі вже усталених норм морального, трудового, естетичного, фізичного, екологічного виховання, належить сьогодні до числа найбільш значних. Про це свідчить міжнародна доповідь Форе на черговому засіданні римського клубу. Він закликав людство до постійно випереджаючого навчання, що націлює в майбутнє, на сприйняття нового, на пошук альтернативних рішень.
Економісти вважають, що реформи, які проводяться в освіті, є одним зі шляхів подолання економічної кризи. Вчені світу, різні державні та приватні організації розробляють рекомендації, що сприяють пом’якшенню криз, які періодично відбуваються у різних країнах чи групах країн.
Колишній директор Інституту планування освіти ЮНЕСКО Ф. Кумбе у книзі «Криза освіти в сучасному світі» подав шість основних цілей стратегії, покликаної подолати кризу в освіті:
модернізація системи управління;
оновлення складу викладачів; удосконалення методів викладання;
збільшення асигнувань на потреби освіти;
зростаюче значення позашкільної освіти;
міжнародне співробітництво.
Запровадження в Україні неперервної економічної освіти шляхом вивчення економіки як базової дисципліни і особливостей її дидактичного забезпечення сприятиме формуванню сучасного економічного мислення – необхідної умови розв’язання цих глобальних проблем. Ці нові положення, висунуті у Національній доктрині розвитку освіти про неперервність її, в тому числі економічної, в усі вікові періоди розвитку людини ставлять перед теорією нові завдання. Розв’язання їх – складна і водночас важлива справа. По-перше, потрібно виділити нові аспекти взаємовпливу і визначити зміст понять та рівень понятійного апарату в кожній віковій групі шкільного, позашкільного і вузівського навчання; позашкільного здобування спеціальності. По-друге, необхідно виділити та узгодити існуючі принципи загальної педагогіки навчання і виховання із загальноекономічними принципами розвитку суспільства, враховуючи зміни, які відбуваються в ньому. Це потребує певних зусиль, творчого підходу, перегляду теоретичних завдань у формуванні економічної грамотності, проведення принципово нових досліджень.
Наступність як педагогічне явище
З огляду на вищесказане, важлива роль належить проблемі наступності, яку в широкому аспекті визначають як зв’язок між різними етапами або ступенями розвитку. Його сутність полягає у збереженні тих чи інших елементів цілого або окремих сторін його організації при переході від одного етапу до іншого і взагалі при будь-яких якісних змінах. Наступність – одна з найважливіших сторін діалектичного заперечення закону. Діалектика розглядає її, виходячи з тлумачення розвитку як спіралевидного висхідного руху, кожна вища форма якого, ґрунтуючись на нижчих, не скасовує їх, а включає в себе. В суспільному розвитку наступність форм матеріального виробництва визначає наступність різних форм духовного життя, які, проте, підлягають і своїм внутрішнім законам розвитку, безпосередньо залежачи від нагромадженого попередніми поколіннями матеріалу. Наукове розуміння наступності має особливе значення для аналізу закономірностей розвитку духовної культури, для боротьби як з некритичним ставленням до досягнень минулого, так і з нігілістичним запереченням культурної спадщини».
У педагогічному функціональному варіанті вона тлумачиться як «послідовність і системність у розміщенні навчального матеріалу, зв'язок і узгодженість ступенів та етапів навчально-виховного процесу. Здійснюється при переході від одного уроку до наступного (тобто в системі уроків), від одного року навчання до наступного. Досягнення наступності в шкільній практиці забезпечується методично і психологічно обґрунтованою побудовою програм, підручників, дотриманням послідовності руху від простого до складнішого в навчанні та організації самостійної роботи учнів і взагалі, всією системою методичних засобів».
В Україні, на жаль, ідеї неперервної освіти ще не дістали дійового практичного втілення. У зв’язку з тим, що неперервна освіта є фундаментом для здійснення принципу наступності, коротко зупинимось на її концептуальних основах.
У матеріалах Міжнародної конференції з питання освіти (43-я сесія в Женеві, 1992 р.) вказується, що головна місія неперервної освіти полягає в тому, щоб сприяти підготовці чоловіків і жінок здатних:
знайти своє місце в житті з тим, щоб об'єднуватися;
до самовираження з тим, щоб спілкуватися;
здобувати знання і творити з тим, щоб самовдосконалюватись;
розуміти світ з тим, щоб краще адаптуватися в ньому;
зустрічатися задля того, щоб більше поділятися між собою;
займати активну життєву позицію задля того, щоб будувати кращий світ.
Філософська думка про неперервність освіти в сучасності більше схиляється до розроблення діяльнісної складової, в якій, з одного боку, розглядає діяльність як спосіб включення особистості в суспільне життя, з другого боку, трактує її як спосіб самореалізації особистості.
«Ідея неперервної освіти, – говорить І.З Язюн, – пов’язана з переходом освітньої теорії та практики від парадигми викладання до парадигми самоосвіти. Це означає її перехід у засіб творчого зростання особистості, конструктивного подолання ситуацій соціальної і професійної життєвої кризи….Неперервна освіта в її розгорнутому розумінні не обмежується часом, термінами, простором, місцем учіння, методами учіння; вона об’єднує всю діяльність і ресурси у сфері освіти та спрямована на досягнення гармонійного розвитку природного потенціалу особи і прогресу у перетворенні суспільства…».
Різні аспекти наповнюють ідею неперервної освіти певним змістом. У національно-педагогічному аспекті ідея неперервності осмислюється так:
Завжди в розвитку національної освіти має місце духовність, широке вивчення іноземних мов задля того, щоб молодь могла, якщо має до цього хист, навчатися і вдома, і за кордоном, реалізуючи ідею самовдосконалення.
Процеси модернізації і перебудови системи вищої педагогічної освіти в період ліберального централізму (1984–1988 рр.) створили визначену теорією і практикою основу для її перебудови та оновлення на етапі становлення Української державності.
3. Самовіддана робота українців у діаспорі утверджувала любов до рідної України, возвеличувала свій народ, не втрачала свого кореня, опікувалася збереженням української мови в діаспорах.
4. Національна ідея самозбереження етносу, української державності, яка шанується у самостійному вільному розвитку, розквіті та примноженні національних елементів культури і побуту, невіддільна від соціально-економічних інтересів народу. Добробут має забезпечити реалізацію національної ідеї української державності.