Сторінка
6

Соціальний педагог та його професійна діяльність

1) сфотографувати всю родину разом з дитиною й відіслати цю фотографію тим родичам, яких дитина регулярно відвідує;

2) дати можливість дитині підписувати вітальні листівки;

3) розіслати родичам і друзям повідомлення про те, що до родини приєднався ще один її член;

4) помістити «Книгу життя дитини» до інших сімейних фотоальбомів;

5) розповісти дитині про старі сімейні традиції, додати до них традиції, які дитина можливо пам’ятає зі свого минулого; залучати дитину до розвитку нових сімейних традицій, які є досить ефективними в розвитку прив’язаності

та формуванні почуття приналежності;

6) усією родиною посадити дерево або квітковий кущ, щоб відзначити прийняття дитини й символічно показати, «як посадили» дитину в родину;

7) дати дитині завдання доглядати за посадженими рослинами;

8) планувати разом з дитиною відпустку, свята та інше, щоб показати дитині, що вона є невід’ємною частиною майбутнього родини.

Відповідно до теорії прихильності, сформульованою Д. Боулбі та М. Ейнсвортом, найважливіші параметри батьківського становлення – це ніжність, турбота, чутливість до потреб дитини, надійність, забезпечення безпеки, передбачуваність, послідовність. Батьківсько-дитячі стосунки, які в цій теорії називаються прихильністю, включають дві протилежні тенденції. Одна з них – прагнення до пізнання, ризику, ситуацій, що хвилюють, а інша – до захисту й безпеки. Перша спонукає дитину до відділення від батьків і прагнення в зовнішній світ, друга повертає її назад у сім’ю. Уміння батьків адекватно заохочувати ці тенденції визначає корисність батьківського ставлення для розвитку дитини. Дослідження деяких сімей показують, що значне переважання в сім’ї однієї тенденції над іншою може стати причиною девіантної поведінки дитини.

У структурі батьківсько-дитячих стосунків виділяють сукупність батьківського емоційного ставлення до дитини, сприйняття ними дитини й способів поведінки з нею, те, що в психології називається установка батьків (О.С. Сермягіна, Т.Ю. Соловйова, Т. І. Димнова).

Для позначення установок батьків, які не пов’язані з конкретною дитиною, а характеризують ставлення до дітей узагалі, О.С. Сермягина використовує термін «стилі виховання» або «батьківські стилі». Важливо, щоб у сім’ї стилі виховання у батьків збігалися, взаємодоповнювали або, принаймні, не суперечили один одному. Суперечності у виховних позиціях батьків призводять до виникнення міжособистісних конфліктів між ними, порушуючи реалізацію сім’єю її виховної функції, знижуючи потенціал сім’ї як інституту соціалізації.

Результатом прив’язаності дитини-сироти до прийомної сім’ї, а сім’ї до дитини є виникнення відносин, які ґрунтуються на довірі. Через довіру виявляється повага до особистості. Адже, якщо батьки вірять у чесність, доброту, відповідальність дитини, вірять у те, що вона здатна подолати труднощі, виправити поведінку, то ця віра надає дитині наснаги, окрилює її, і вона прагне до того, щоб виправдати цю довіру, стати кращою, такою, як її бачать. Особливо це актуально для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, про яких у більшості нашого населення склалися стереотипні, не досить позитивні установки. Звичайно, що деякі діти з інтернатів та притулків дійсно мають досвід крадіжок (часто завдяки цьому вони забезпечували себе їжею та необхідними речами для виживання, коли були безпритульними або росли в сім’ях, де батьки не турбувалися про них та про задоволення їхніх потреб), але сирітство не повинно стати приводом для стигматизації та навішування ярликів. Інколи недовіра викликає образу, озлоблення, упертість, небажання виправляти помилки та недоліки, робить дитину жорстокою до інших, провокує її на те, щоб зробити що-небудь «на зло» батькам або іншим дорослим, а також сприяє тому, що в дитини формується занижена самооцінка, яка вкладається в зміст «усе одно нічого не вийде» або «я нічого не вмію, ні до чого не здатна». Прийомними батькам слід пам’ятати, що довіра сприяє самовихованню, самовдосконаленню особистості, а відверті, довірливі стосунки між батьками й дітьми сприяють створенню найбільш сприятливого для їх розвитку морального клімату в сім’ї.

Таким чином, ствердження, що найближчим соціальним оточенням дитини є сім’я, яка тривалий час найвідчутніше впливає на формування особистості дитини, можна прийняти як безперечне. Адже особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється залежністю життя й благополуччя дитини від піклування й допомоги дорослих людей, які її виховують. Але найбільше нас цікавить прийомна родина, яка виконуючи психотерапевтичну функцію, у процесі міжособистісних стосунків, здатна заповнити наслідки відсутності прихильності, пов’язаної з ранньою розлукою дитини та її матері.

Отже, можемо зробити наступні висновки i узагальнення:

Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності, спрямована на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити самостійно свої проблеми. За своїм призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні та подоланні негативних явищ в дитини, відхилень у її поведінці. Кваліфіковану допомогу може надати лише той соціальний педагог, який має високий рівень сформованості педагогічної культури, котрий не тільки знайомий з Кодексом етики, але й постійно спирається на його положення в своїй професійній діяльності.

Соціальний педагог – професійний працівник соціуму, фахівець з виховної роботи з дітьми, їх батьками, дорослим населенням у сімейно-побутовому мікросередовищі та його оточенні; з підлітками, молодіжними групами та об'єднаннями, з організації культурно-дозвіллєвої, фізкультурно-оздоровчої, трудової, ігрової та інших видів діяльності, групового спілкування, технічного, художнього та інших видів творчості дітей і дорослого населення в соціумі.

Важливе місце посідає сукупність особистих якостей соціального педагога: особлива екстравертна розгорнутість до клієнта, комунікативність, емпатійність, гуманність, високий рівень духовної, загальної культури, організаторські здібності. Соціальний педагог повиннен мати такі базові характеристики: психологічна освіченість; вміння аналізувати соціальні явища та процеси; бачення свого місця і ролі в суспільному житті країни; здатність забезпечити допустиме та доцільне посередництво між особистістю, сім'єю, з одного боку, і суспільством, різними державнимита громадськими структурами, з іншого боку; вміння працювати в умовах неформального спілкування, залишаючись «поза спиною», в позиції неформального лідера, радника, який стимулює, збуджує ініціативу людини до тієї чи іншої діяльності; вміння впливати на спілкування, стосунки між людьми, на ситуацію в мікросоніумі, сприяти позитивному вирішенню конфліктів; активізувати зусилля індивідів, груп, общин на вирішення своїх проблем, вміння обговорювати «гострі» теми в позитивному емоційному настрої, без висловлювання погроз; вміння виявляти інформацію, збирати факти необхідні для підготовки «Соціальної історії клієнта», «Історії розвитку дитини», інших документів; вміння виявляти потреби і проблеми людей, груп, общин і розробляти новаторські ідеї щодо їх вирішення; вміння організовувати дослідження, інтерпретувати та використовувати наслідки досліджень, опублікованих в професійній літературі; вміння забезпечити міжінституційні зв'язки в суспільстві; вміння виявляти соціальні потреби і доводити їх до громадськості, законотворчих інститутів, фінансових закладів тощо.