Сторінка
7

Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

Про необхідність активізації процесу відтворення основних фондів свідчать статистичні дані. На підприємствах галузей народного господарства України від 60-80% обладнання фізично зношене чи морально устаріле, 40% основних засобів функціонує більше 20 років,ще 40%-від 10-20 років. Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки свідчить, що без всебічно обгрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства не обійтись. Для модернізації неефективних виробництв, за різними оцінками, потрібно від 170-300млрд. доларів.

Так, у 1997 році на замовлення та під гарантію уряду України західною компанією було надано 300 комбайнів на умовах фінансового лізингу.

При цьому вона зробила розрахунки мінімального строку дії договорів виходячи з того, що амортизація 60% вартості комбайнів досягається протягом 5 років при застосуванні прискореної амортизації. Договір фінансового лізингу був укладений 1.12.97 р. Отже,очикувалось, що 1грудня 2002 року 300 комбайнів буде викуплено за залишковою вартістю як такі, що були у фінансовому лізингу. Але при затвердженні бюджету на 1998р. Верховна Рада прийняла коефіцієнт амортизації 0,6. Це означає, що тепер 60% вартості комбайнів амортизується протягом 7,8 р. (замість 5). Одже, всі договори, укладені на 5 років як договори по фінансовому лізингу не відповідають вимозі закону – строк дії їх коротший, ніж строк, за який амортизується 60% вартості об′єкта лізингу. Це дає право податковій інспекції вважати такі договори недійсними та незаконними. Виникає питання:як бути в цій ситуації?. Лізингодавець стверджує, що він не може очикувати повного викупу комбайнів додатково 2,8 років, бо це йому фінансово вкрай не вигідно і відмовляється від продовження терміну дії договору. Текст діючого закону не передбачає ніяких рішень, тому можна стверджувати, що ситуація не врегульована законом та некерована.

Таким чином, враховуючи нестабільність у визначенні строків амортизації, не можна брати строки за основу для визначення виду договорів фінансового чи оперативного лізингу. Тому пропонується обрати більш стабільну та економічно обгрунтовану ознаку і виходити з того, яка сторона договору несе ризики втрати об′єкта лізингу протягом дії договору. Така практика поширена в розвинутих країнах і визначається Конвенцією про міжнародний фінансовий лізинг. Також необхідно надати лізингоотримувачу право вирішувати, чи бажає він придбати об′єкт фінансового лізингу по залишковій вартості після закінчення дії угоди. Така пропозиція базується на тому, що в момент закінчення строку ринкова ціна об′єкту лізингу може змінитися настільки, що ′′залишкова вартість′′ буде більшою ніж ринкова нового подібного майна.

Отже, краще не вимагати від лізингоодержувача обов′язкового викупу об′єкту, а залишити за ним право на відмовлення.

Також необхідні доповнення до закону ′′Про лізинг′′. Так, згідно з ста-тєю №3, тільки суб′єкти підприємницької діяльності можуть укладати

угоди фінансового та оперативого лізингу. Незрозуміло, чому такі види юридичних осіб, як органи законодавчої та виконавчої влади і бюджетні установи, що не є суб′єктами підприємницької діяльності, не можуть укладати договори лізингу з метою придбання високовартічних основних фондів (легкових, вантажних автомобілів, устаткування для лікарнь, меблів та обладнання для навчальних закладів) з поступовою виплатою вартості такого майна. Тобто потребується розширення кола суб′єктів лізингу, дозволивши його необмежене використання фізичними та зареєстрованими юридчними особами. Таке розширення надасть рівних прав щодо використання можливостей та переваг фінансового й оперативного лізингу підприємствами різних видів та різних форм власності.

Інша проблема, яка не дає підняти економіку, так це, дуже низька роль банків у сфері лізингового бізнесу.

Процес становлення лізингового бізнесу в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший припадає на 1989-1995 рр., коли такі операції здійснювали лише комерційні банки. У другому – з 1995 року й по сьогодні – у цій сфері працюють також спеціалізовані лізингові компанії створеніяк за участі банківського капіталу так і без нього.

Переломним етапом становлення та розвитку лізингових відносин стало друге піврічча 1997 року та січень 1998 року, коли було прийнято основні законодавчі акти, що регулюють цей вид діяльності.

Розвиток лізингу в Україні стримується через багато причин загального характеру.

Насамперед даються взнаки відсутність державної програми розвитку лізингу, низька кваліфікація спеціалістів, які обслуговують ринок цих послуг. Лізингові компанії фінансово слабкі,оскільки цілковито залежать від засновників, їм нерідко бракує коштів для придбання саме того обладнення, яке зацікавить виробників як потенційних лізингоотримувачей. Так, засоби транспорту десятки тисяч доларів США за одиницю, обладнання для харчової промисловості (наприклад, млин) – 200-700 тисяч доларів,лінія для виробництва скляної тари – 8 млн. дол. і т.д.

Для більшості вітчизняних бізнесменів, які працюють у даній галузі, це астрономічні ціни.

Механізм реєстрації та вилучення об¢єктів лізингу недосконалий,встановлено надто низькі норми амортизації майна, не сформовано вторинний ринок обладнання (а це гальмує розвиток оперативного лізингу), не налагоджено облік статистичних форм лізингових операцій. До цього слід додати, що не спрямовані на підтримку цієї справи податкове, митне та валютне законодавство.