Сторінка
2

Походження сонячної системи. Космогонічні гіпотези

Вихідна матерія, із якої потім утворилися планети, була викинута із Сонця (яке на той час уже було схожим на нинішнє) при випадковому проходженні поблизу нього якоїсь зорі. Це проходження було настільки близьким, що його можна .розглядати практично як зіткнення. Завдяки приливним силам, що виникли з боку зорі, яка налетіла на Сонце, із поверхневих шарів Сонця був викинутий струмінь газу. Цей струмінь залишився у сфері притягання Сонця і після того, як зоря віддалилася від Сонця. Потім струмінь скондесувався й зміг дати початок планетам.

Гіпотеза Джинса припускає, що утворення нашої Сонячної системи, як й інших подібних, малоймовірне, тому що близьке проходження зір у нашій Галактиці та їхнє зіткнення — явище рідкісне, а точніше, раз на 5 млрд років Сонце має один шанс із десятків мільярдів зіштовхнутися з якою-небудь зорею. Якби гіпотеза Джинса була правильною, число планетарних систем, що утворилися за десять мільярдів років її еволюції, можна було б перелічити на пальцях. Але планетарних систем насправді безліч, тому цю.гіпотезу можна вважати непридатною. І нізвідки не випливає, шо викинутий із Сонця струмінь гарячого газу може скондесуватися в планети, тому що, за розрахунками відомих астрофізиків, речовина струменя повинна розсіятися в навколишньому просторі. Крім цього, гіпотеза Джинса не пояснює, чому переважна частина кількості моменту руху Сонячної системи зосереджена в орбітальному русі планет (математичні розрахунки показали, що в рамках цієї гіпотези утворяться планети з вельми маленькими орбітами). Таким чином, космологічна гіпотеза Джинса виявилася безгрунтовною.

На основі гіпотези Джинса Вулфсоном була висунута нова: газовий струмінь, із якого утворилися планети, був викинутий з пухкого об'єкта, що проходив повз Сонця — протозорі, маса якої була порівняно невеликою, але обсяг її майже в 10 разів перевищував радіус земної орбіти. При наближенні протозорі до Сонця під впливом приливних сил поверхня протозоряного згустку повинна деформуватися. Через те що не весь захоплений Сонцем газ зміг конденсуватися в планети, навколо протозоряного згустку мало б утворитися газове середовище, що викликало б його гальмування. При цьому, як відомо, спочатку ексцентрична орбіта поступово (протягом декількох мільйонів років) стане круговою. Звідси, кожен протозоряний згусток еволюціонує в протопланету, а його обертання обумовлюється дією приливних сил, що виходять від Сонця. До речі, цим може пояснюватися і походження супутників планет, які при стисканні відокремлюються від протопланет. Якщо додержуватися цієї гіпотези, то порівняно легко пояснювати утворення великих планет і їхніх супутників (крім планет земної групи). Цією гіпотезою також пояснюється і виникнення зір, що утворюються з міжзоряного газопилового середовища так званими «зоряними асоціаціями» — групами молодих зір. У таких групах, за спостереженнями, спочатку утворюються відносно великі зорі, а потім уже «зоряний дріб'язок», який еволюціонує в карлики.

На сьогодні найбільш розробленою є гіпотеза радянського вченого О. Ю. Шмід-та, що з'явилася в 1944 році. За Шмідтом, наша планета утворилася з речовини, захопленої з газопилової туманності, через яку колись проходило Сонце, що мало майже «сучасний» вигляд. При цьому немає труднощів з обертальним моментом планет, тому що первісний момент речовини хмари може бути як завгодно великим. У 1961 році англійський космогоніст Літтлтон почав розвивати цю гіпотезу і вніс до неї істотні вдосконалення. За обома гіпотезами, «майже сучасне» Сонце зіштовхується з більш-менш «пухким» космічним об'єктом, захоплюючи частини його речовини. Крім того, Сонце, за розрахунками, повинне мати з хмарою спільне походження. За Шмідтом—Літтлтоном, утворення планет пов'язується з процесом утворення зір.