Сторінка
1

Місяць - природний супутник Землі

1. Фізичні умови на Місяці. Місяць — найближче до Землі небесне тіло й тому найкраще вивчене. Найближчі до нас пла­нети приблизно в 100 раз далі. Місяць менший від Землі за

діаметром учетверо, а за масою — у 81 раз. Середня його густи­на 3,3 • 10 кг/мь, тобто менша, ніж у Землі. Очевидно, у Мі­сяця не таке густе ядро, як у Землі. На Місяці немає атмосфери, яка пом'якшує пекуче сонячне випромінювання і захищає від космічного проміння та потоків мікрометеоритів. Немає там ні хмар, ні води, ні туманів, ні райдуги, ні світанкової зорі. Тіні різкі й чорні. Відсутність на Місяці водяної пари й атмосфери підтвердили безпосередні вимірювання на його поверхні. Небо на Місяці навіть удень було б чорне, як у космічному просторі, але розріджена пилова оболонка, що оточує його, трохи розсіює сонячне світло.

Безперервні удари невеликих метеоритів дроблять поверхню Місяця на осколки й пилинки. В умовах вакууму відбувається молекулярне зчеплення цього пилу в пористий шлакоподібний шар. Така структура поверхневого шару зумовлює його малу теплопровідність. Внаслідок цього навіть на невеликій глибині зберігається стала температура, незважаючи на її сильні коли­вання зовні. Величезні перепади температури місячної поверхні від дня до ночі пояснюються не тільки відсутністю атмосфери, а й тривалістю місячного дня і місячної ночі, яка відповідає двом нашим тижням. Температура в підсонячній точці Місяця дорівнює +120 °С, а в протилежній точці нічної півкулі —170 °С. От як змінюється температура протягом одного місячного дня!

2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти ви­димої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця на­звали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Міся­ця займають світліші височи­ни — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір до­сягає 9 км. Але основною фор­мою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь уче­них. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.

Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в силь­ний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх дов­жина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, пере­тинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кра­терів із світлими стінами.

Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місце­вість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності від­кидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кра­терів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. На­решті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюж­ками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утво­рилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить ниж­че від навколишньої місцевості.

Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.

Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всю­диході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою авто­матів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.

Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що по­роди Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.

На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабо­раторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипа­ний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місце­вості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.