Сторінка
2
Утворення планет
Останнім часом рядом астрономів була здійснена величезна робота щодо вивчення зір, їхнього походження, природи випромінювання й еволюції. Як це не дивно, але про утворення й еволюцію деяких типів зір зараз відомо більше, ніж про утворення нашої планетної системи.
Усім відомо, що за хімічним складом зорі становлять собою водневі й гелієві плазми. У їхньому складі присутні також інші елементи, але в дуже незначних кількостях. Якщо говорити про супутники нашого Сонця, ті обривки туманності, що відірвалися від центрального згустку під дією відцентрової сили і почали кружляти довкола нього, то в них теж присутні важкі елементи, що сприяють побудові «живої» субстанції, яка забезпечує життя багатьох космічних об'єктів (зір, туманностей, планет). Саме в них створюються умови, що сприяють поділові легких і важких часток туманності,
Хмари-супутники знаходяться на різних відстанях від Сонця, найвіддаленіші з яких не зігріваються ним. Зате в близьких хмарах-супутниках сонячний жар випаровує всі частки, що здатні випаруватися, залишаючи лише ті,-котрі важчі. Через це в них майже не залишається легких газів (водню, гелію), що складають основу газопилової туманності. Мало запишається й інших летких речовин. Усі вони випаровуються жаром. У результаті «випаровувань» через якийсь час хімічний склад хмар-супутників змінюється й стає зовсім різним. У тих, котрі віддалені від Сонця, він майже не змінюється, а в тих, що кружляють поблизу, залишається лише «прожарений» і «обдутий» матеріал, що й становить собою «дорогоцінну життєво важливу домішку» важких елементів. Отриманий хімічний склад і є тим матеріалом, із якого створюються заселені планети. Звідси починається процес перетворення «матеріалу» на «виріб», часток туманності — на планети. Формування планет відбувається в три етапи.
Перший етап умовно назвемо етапом злипання часток. У далеких хмарах-супутниках численні молекули легких газів і рідких легких порошин поступово збираються у величезні пухкі кулі малої густини. До таких належать планети групи Юпітера. У хмарах-супутниках, близьких до Сонця, важкі порошини злипаються в щільні кам'янисті грудки. Вони поєднуються у величезні масивні брили, що сірими кутастими громадами плавають уздовж орбіт навколо своєї зорі. Рухаючись уздовж різних, іноді пересічних орбіт, ці «астероїди», завбільшки у десятки кілометрів кожний, зіштовхуються. Якщо вони рухаються на відносно невеликій швидкості, то при зіткненні брили ніби втискаються одна в одну, налипають одна на іншу і безформною, удвічі більшою масою рухаються далі. Якщо зіткнення відбувається на великій швидкості, то вони подрібнюються на незліченні уламки, що продовжують свій шлях для подальшого об'єднання з такими ж уламками. Процес зіткнення й злиття дрібних часток у великі небесні тіла може тривати сотні мільйонів років. Під час проходження свого шляху «астероїди» стають чимраз більш кулястими, збільшують свої розміри й масу. Зі
збільшенням маси зростає і сила тяжіння на їхній поверхні, що тисне на внутрішні шари. Через те що брила безформна, її виступаючі частини під силою ваги занурюються в товщу нижніх шарів, розсовуючи їх. Шари, що відходять у боки, заповнюють собою западини, від чого брила поступово згладжується. У результаті таких процесів навколо Сонця утворюються порівняно невеликі, але дуже щільні й важкі планети земної групи. Такою є й наша Земля. Планети земної групи різко відрізняються від планет групи Юпітера багатством хімічного складу, великою кількістю важких елементів, великою питомою вагою.
Тепер розглянемо ближче Землю. На зоряному фоні пливе величезна кам'яна брила, освітлена з одного боку яскравими сонячними променями. Ще виступають на її поверхні нерівності від налиплих астероїдів, помітні не повністю розправлені «шви» між ними. Поки це ще «груба робота», але зате тут уже є атмосфера. Ледь мутнувата, мабуть, від пилу. Це видавлені з надр планети водень і гелій, які свого часу прилипли до кам'янистих часток і випадково вціліли, не були «випарувані» сонячними променями. Це первинна атмосфера Землі. Але поступово під спекотними променями Сонця легкі й рухливі молекули водню й гелію вивітрюються в космос. Цей процес учені назвали дисипацією.
Другий етап — розігрівання. Усередині планети, у суміші з іншими виявилися затиснутими радіоактивні речовини. Вони відрізняються тим, що безперервно виділяють тепло, якому в товщі планети немає виходу: над ними спочиває могутній моноліт із горішніх шарів. Тепло поступово накопичується. Від радіоактивного розігрівання починається розм'якшення всієї товщі планети. Раніше розташовані хаотично речовини, які складають планету, починають розподілятися за вагою: важчі опускаються до центру, легші — піднімаються до поверхні. Поступово планета набуває того вигляду, який ми спостерігаємо сьогодні: у її центрі розташоване важке ядро, оточене товстим шаром легшої речовини, і все це «заковане» у тонший шар, що складається з легших порід, який ми називаємо земною корою. Радіоактивні речовини «осіли» в основному в легких породах, тобто зібралися в «корі», і тепер гріють її. Основне тепло з поверхні планети випромінюється в космос. На глибині ж десятків кілометрів тепло зберігається, розігріваючи гірські породи.
Завантажити реферат