Сторінка
3

Утворення планет

Третій етап — вулканічна діяльність. У надрах планети важкі речовини розжарюються до червоного кольору. Від такої температури плавляться камені, вони перетворюються на розпечену вогненну масу — магму — яка наповнена стиснутими газами (в основному вуглекислим газом), парами і різними домішками (аміаком, метаном тощо). Магмі «тісно», вогненними бризками її виштовхує назовні в найтонших місцях земної кори. Відбувається виверження вулкана. Таких проривів магми на планеті чимало. Вони рятують молоду планету від перегрівання.

Як трапилося, що на нашій планеті створилися сприятливі умови для зародження життя?

Не кожній зорі випадає можливість стати світилом, як Сонце, оточеним планетами. Якби туманність оберталася повільніше, не виникла б відцентрова сила, Що відірвала «клаптики» від центрального згустку, і ймовірніше за все, що ні з чого було б утворитися планетам. І пливла б самотня «бездітна» зоря в чорній безодні, безплідно марнуючи своє тепло й світло .

Далеко не кожна зоря, що породила планети, здатна створити такі умови, щоб хоч на будь-якій із них зародилося життя. Для цього потрібні мільярди років, і весь цей час зоря повинна горіти рівно й спокійно. Молода зоря горить нерівно, вона може спалахнути, обрушивши хвилі спопеляючого жару на навколишні планети, і умови для розвитку життя, які щойно намітилися, після вогненного урагану будуть спалені. Тому для благополучного розвитку життя на планеті необхідна «спокійна» зоря, подібна до нашого Сонця.

Дуже важливим є і розташування планети. Наприклад, якби наша планета Земля була розташована на місці Меркурія або Венери, то через постійну спеку неможливим було б утворення на планеті хоч якої-небудь кількості вологи, не кажучи вже про океани, вона б уся випаровувалася. І навпаки, якби Земля була розташована далі своєї орбіти, наприклад, на місці Юпітера, вода б становила собою крижану брилу, у якій немає сприятливих умов для розвитку мікроорганізмів. Навіть те, що орбіта Землі кругова, а не еліптична, зіграло позитивну роль для зародження життя. Обертаючись на еліптичній орбіті, один бік Землі постійно б промерзав, а на іншому все згоряло б від сонячного жару. Оптимальне місце для розвитку життя, а також подальшої діяльності, «екватор», було б обмеженим. Подібні умови існування, створювані еліптичною орбітою, можуть утворюватися і на подвійній зорі. Тоді за будь-якої орбіти планета не може знаходитися завжди на рівній відстані від джерела тепла. То одне сонце близько, то інше, то обидва віддаляються на далеке відстані.

Нашій планеті «пощастило» і в тому, що вона утворилася саме з такою масою і такого розміру. Якби Земля мала таку ж масу, як і Місяць, то не втримала б на собі атмосферу, а отже, і воду, що випаровується в атмосферу. Навіть вулканічні викиди не відновлювали б в атмосфері необхідну рівновагу газу й вологи, вони б відразу вивітрювалися в космос. Тому на Місяці немає ані атмосфери, ані води, ані, відповідно, життя. Більший розмір, наприклад, як у Юпітера, створював би занадто сильне притягання, крім того, на планеті була б занадто густа атмосфера, що містить водень і гелій, несприятливі для розвитку життя. Щільний шар хмар створив би на такій планеті вічний морок. А без життєво важливих теплих сонячних променів хіба ж можливе життя?

Склад й особливості сонячної системи

До Сонячної системи разом із Сонцем входять 9 великих планет з 34 супутниками, більше 100 тисяч малих планет (астероїдів), близько і 110 комет, а також незліченна кількість дрібних, так званих метеорних тіл (упоперек від 100 метрів до мізерно малих порошин).

Центральне положення в Сонячній системі займає Сонце. Його маса майже в 750 разів перевершує масу всіх інших тіл, що входять до системи (так, наприклад, Юпітер складає приблизно 0,001 маси Сонця) Гравітаційне притягання Сонця є головною силою, що визначає рух усіх тіл Сонячної системи, які обертаються навколо нього. Середня відстань від Сонця до найвіддале-нішої від нього планети — Плутона — 39,5 а. о., тобто 6 млрд км. Деякі з колет віддаляються від Сонця на 100 тисяч а. о. і зазнають впливу притягання зір. Рухаючись у Галактиці, Сонячна система час від часу пролітає крізь міжзоряні газопилові хмари. Унаслідок крайньої розрідженості речовини цих хмар занурення Сонячної системи в хмару може проявитися тільки в невеликому поглинанні й розсіюванні сонячних променів. Прояви цього ефекту в історії Землі поки не встановлені. Усі великі планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон — обертаються навколо Сонця в одному напрямку (у напрямку осьового обертання самого Сонця), уздовж майже кругових орбіт, мало нахилених одна до іншої (і до сонячного екватора). Екваторіальна швидкість обертання Сонця навколо своєї осі складає всього лише 2 км/с, у той час як швидкості обертання деяких зір перевершують сонячну іноді навіть у 200 разів. Уже відомо, що швидкості обертання закономірно пов'язані зі спектральним класом зір. Швидше обертаються масивні зорі класів О і В, практично не обертаються жовті й червоні карлики.

Площина земної орбіти — екліптика — приймається за основну площину при відліку нахилу орбіт планет й інших тіл, що обертаються навколо Сонця. Відстані від планет до Сонця утворюють закономірну послідовність: проміжки між сусідніми орбітами зростають із віддаленням від Сонця. Ці закономірності руху планет у поєднанні з розподілом їх на дві групи за фізичними властивостями вказують на те, що Сонячна система не є випадковим зібранням космічних тіл, а виникла в єдиному процесі. Завдяки майже круговій формі планетних орбіт і великих проміжків між ними виключена можливість тісного зближення між планетами, при якому вони могли б істотно змінювати свій рух у результаті взаємного притягання. Це забезпечує тривале існування планетної системи. Планети обертаються так само навколо своєї осі, причому майже у всіх планет, крім Венери й Урана, обертання відбувається в тому ж напрямку, що і їхнє обертання навколо Сонця. Надзвичайно повільне обертання Венери відбувається у зворотному напрямку, а Уран обертається, ніби лежачи на боці. Більшість супутників обертаються навколо своїх планет у тому ж напрямку, у якому відбувається осьове обертання планети. Орбіти таких супутників зазвичай кругові й лежать поблизу площини екватора планети, утворюючи зменшену подобу планетної системи. Такі, наприклад, система супутників Урана й система галілеївсь-ких супутників Юпітера. Зворотний рух мають супутники, розташовані далеко від планети. Сатурн, Юпітер і Уран, крім окремих супутників помітних розмірів, мають безліч дрібних супутників, які ніби зливаються в суцільні кільця. Ці супутники рухаються уздовж орбіт, настільки близько розташованих до планети, що її приливна сила не дозволяє їм об'єднатися в єдине тіло.