Сторінка
2

Роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі”, місце національної ідентичності у творчості Валерія Шевчука

Рясними є сторінки, що народилися мов би у стані своєрідного трансу. Розмисел героя про своїх далеких і ближчих предків увіходить в русло їхніх снів, мрій, уподобань, улюбленої лектури, і тоді перед очима читача виразно постають образи “Житій святих” чи блискучих проповідей Дмитра Туптала, драми Йоасафа Горленка “Бран семи добродійств з сімома гріхами в людині-мандрівцю” чи поетичних рядків Григорія Сковороди чи Василя Капніста. Ареал образів, алюзій, ремінісценцій української – Мономаха, Києво-Печерського патерика, Туптала, Горленка, Гоголя й Коцюбинського – і світової – Біблії, Вергілія, Овідія, Езопа, Сократа, Декарта і самого Валерія Шевчука – культури творить у романі потужний “озоновий” прошарок, який захищає мислячу людину від духовного знекровлення, і крізь який яскравіше світять зорі, що їх крізь підзорну трубу так любив спостерігати батько Теодозія – Михайло Темницький. Йому відкривався тоді світ, в якому “ані початків, ані закінчень, відтак сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе… Зрештою, й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного вічного розуму. Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить, що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий очерете, твори й живи як хочеш. І ніхто ніколи тебе не покарає, бо покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі душі не вплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту нашого!

Такі дивні думки навідали мене тієї ночі, і, я був цілком певний, що то не мої думки, а мого батька, адже для того, щоб їх дістати, він і наближався, за допомогою астрономічної рури, до неба, аби ті думки там прочитати” [1, с.268]. А втім не батькові, а таки синові відкрився “образ розуму, що має мудрість”, а за нагороду в знак подолання шляху пізнання була дарована істина: “Пізнати – це зрозуміти”, – саме це я й хочу покласти каменем під свою мислительну споруду” [1, с.268].

Вже найдавніша і тому перша таємниця роду – справжня доля прадіда Григорія Васильовича Темницького, “заїлого патріота” і досвідченого конфідента Івана Мазепи – дарує наймолодшому Темницькому щастя віднайти тайник із цінними паперами: “Відтак ті, що мають ще тайники, в яких заховують того духа, ще не є пропащі, бо не позбулися божої ласки. І ті тайники в них – захована іскра, яка жаріє, доки живе в них дух. Дух же вічний, а рабство, хоч і яке довге в часі, завжди тимчасове” [1, с.86]. Ось цей мотив стає відправним на тернистій дорозі, саме він дає снагу наймолодшому Темницькому подолати увесь правдивий драматизм обставин, суть котрих у тому, що “отчій дім і дім рабства для нас одне і те ж. Отож і шукаємо в отчому домі тайники живого духу і часом їх знаходимо, як це трапилося мені” [1, с.86].

За гетьманства Кирила Розумовського – останнього, хто ще намагався утримати Козацьку державу, дід Петро Григорович року 1757 вибудував церкву й родинну усипальницю під нею. У ній тепер прадід і дід, батьки, дядьки, брати й сестри Теодозія. Близький до щоденникового той запис, де Теодозій звіряється, що в тій усипальниці пробував “в особливому піднесенні, в особливому осяянні, як воно не дивно звучить, і тільки тепер пізнав, що вже справді вдома, бо той дім нагорі – дім тимчасовий, а цей – вічний” [1, с.59]. З прахом предків – їх тінями “зникомими” – веде свою розмову той, кому наснага і Боже провидіння допомагають наблизитися до розгадки таємниць – і роду, і народу. В результаті просвітлення перших постане сімейна хроніка, а наслідком осмислення других – “Історія Русів”. Звершення цих творів стало відповіддю “на погук вічності”, який першим почув старший брат Петро Михайлович. Він – учасник усіх війн, що були на його віку. Повернувшись на старість у родинне гніздо, зумів зібрати все можливе, що стосувалося прадавнього роду Темницьких, і навіть розпочав писати історію рідної землі. Та віднайти ниточку до таїни душі “тіней зникомих” не встиг, бо ж тимчасовим є “дім нагорі”. Ремінісценції самого Валерія Шевчука (роман “Дім на горі” став давно широко знаним і любимим) в його новому творі починають жити новим життям, як і численні звертання до Біблії: “Жити за натуральним правом – це будувати боже царство в середині себе (Лука, ХVІІ-21). Царство ж боже не наслідують, бо воно не пожива, не питво, але справедливість, і мир, і радість у Дусі Святім (До римлян ХІV, 18)”. Це річ, гідна розмислу – із записів брата Петра Михайловича, спонукає героя до дальшого думання й пошуків: “Мушу признатися, що думки Петра Михайловича вельми суголосні з моїми, один тільки пункт для мене був не зовсім збагненний: чому це людина, коли дбає тільки за народ свій, а рід розсіює, народу не вбереже? Здається, брат натякав на нашого прадіда-мазепинця” [1, с.65].

Мов би наслідуючи Климентія Зіновієва, котрий віддав багато хисту детальному описові людської праці в найрізнорідніших формах її прояву, Теодозій відтворює в своїй уяві величезні і натхненні дідові зусилля у створенні родинного Дому Лісу в Лісовичах. Дід Петро Григорович (а Петро – значить скеля, камінь!) “прийняв у душу цю землю”, вибудував, власноруч володіючи багатьма вміннями, не просто гніздо, а “фортецю”, “отаке маленьке, певною мірою відособлене царствечко” [1, с.90]. А відходячи з тимчасового “дому нагорі”, дід зібрав родину й “проказав казань, яку записав мій батько, і вона переховується в наших родинних паперах” [1, с.105]. У щоденнику Теодозія цю казань доповнив запис про “найразючі­ше”: дід під кінець життя “таки пошанував свого батька, а нашого прадіда, визнавши його за достойного царства небесного, отже, життя прадідове було в подвигу духовному, тоді як його – в пошуках хліба життя” [1, с.106]. То власне далі за тим концептом на окреслення домінанти в людській долі, а саме – “хліб життя” – постануть життєписи дядьків – Йоасафа, Андрія, Григорія та власних батьків – Михайла та матінки. Син останніх бажає “виділити особливішу увагу”, а говорячи про силу характеру матері, часом нестримну, міркує, що та риса належить до жінок “цілого малоросійського племені, які ведуть свій початок, як вістить Геродот, від амазонок” [1, с.274]. Врешті, прецікаво вибудовується наскрізна лінія від глави 2-ї “Дім лісу” до глави 12-ї – “Ліс дому”: “Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому; адже так, як окреме дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив, складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу. Таким чином, кожна людина – це не тільки її видимість, але й таїна, адже в кожній знаходить прихисток і Господь, і Диявол, відтак часто вона сама стає плацом для боротьби протилежних начал. Через це кожна людина – раз і назавжди дана і вічно унікальна, ось на чому фундується ліс дому; він, як і небо, як і Господь – безмежний, але пізнанню надається. Відповідно й рід, складений із таких неподібних, видимих і таїнних іпостасей, теж стає окремою субстанцією, образно кажучи, ніби живою істотою, складеною із живих та мертвих частинок, але вони вмерлі тільки в тілесному індивідуальному, а оскільки рід – субстанція духовного чину, хоча й складена із матеріальних іпостасей, всі в ній, існуючі й неіснуючі, однаково залишаються живі, поки живе рід” [1, с.290].