Сторінка
1

Романтичний iдеал нацiонального визволення в раннiй лiрицi Павла Тичини

Його називали великим спiвцем нової ери, поетом "руху мас". I нерiдко дорiкали за iдейну незрiлiсть раннiх творiв. Та саме в раннiй лiрицi Павло Тичина був чесним, щирим i по-справжньому талановитим. Тепер поета iнодi звинувачують у конформiзмi, втратi творчого "я". Та хто може судити людину, не знаючи обставин її життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художнiми вершинами i невдачами. Не завжди вiн мав змогу писати так, як вiдчував i мислив, були в його творчому доробку й вiршi, позбавленi будь-якої художньої вартостi. Та всеж учень "великого сонцепоклонника", спiвець "Сонячних кларнетiв" i палкий патрiот України - це постать першої величини в українськiй лiтературi ХХ столiття. Його рання лiрика наскрiзь пронизана сонячною музикою, сповнена життєдайної сили, енергiї, захоплення красою свiту, хоч i звучать у нiй подекуди тривожнi мотиви. Змiни в суспiльному життi викликали у поета суперечливi почуття. Здається, революцiя принесла надiю на нацiональне визволення i свободу українського народу. Проте нове життя народжувалось у кривавих класових битвах, а душа поета не приймала кровопролиття i смертi. Вiрш "Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?" викриває грабiжницьке обличчя братовбивчої громадянської вiйни. Тичина в художнiй формi ставить гострi питання, якi хвилюють українського патрiота: Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв? Хто у твоє серце нiж загородив? Поет близько до серця взяв страдницьке життя українського народу, змалювавши вражаючу картину великого горя, яке принесли в нашу країну революцiя й вiйна. Хто винен у цiй трагедiї? Поет не дає вiдповiдi, але вона i так усiм вiдома, тому питання звучить риторично, як болючий роздум про велике суспiльне зло, що нависло над Україною. Бiльшовики обiцяли народу райське життя, та хiба можна йти до нього з чорною злобою в серцi i кривавою зброєю в руках? I сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. Обiцянки нової влади виявилися марними, облудними. Поетове серце болить за обдурений i скривджений рiдний народ. Мотиви туги й вiдчаю ще бiльше посилюються в циклi "Скорбна мати". Яке майбутнє чекає Україну, зморену голодом, спустошену вiйною, зранену i розтерзану? Плаче жiнка над загиблим сином, тужить Божа мати, вражена картинами страшного горя, голосить i побивається ненька Україна над своєю недолею. I поетове серце розривається вiд болю та жалю: - За що тебе розп'ято? За що тебе убито? Настрої вiдчаю i приреченостi, якими сповнено вiрш, здаються такими не властивими Тичинi, якого ми знаємо як бадьорого, оптимiстичного, що впевнено прозирає у "свiтле майбутнє". Розгублений, пригнiчений, вiн нiби стоїть серед великої руїни i гарячково намагається осмислити подiї, що вiдбуваються. Iнколи йому вчувається "золотий гомiн" в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надiя на нацiональне вiдродження України. Та надiї не справдились, розiгнанi чорним вороном: Чорний птах, чорний птах кряче. I навкруг калiки. Сувереннiсть нашої держави не вистояла, "чорнокрилля" надовго закрило небо України. Поет болiсно переживає крах прагнень рiдного народу. А так бажалось щастя-долi багатостраждальному краю! Адже вiн любить його до щему в серцi, нiжно лелiє в душi образ вiльної, незалежної України. Гарячими патрiотичними почуттями сповнено вiршi "Україно моя, моя люба Вкраїно", "Не раз ти бував у наших краях". Iз гордiстю i замилуванням пише Тичина про свою Вiтчизну, освiдчуючись їй у палкiй любовi. Тодi вiн ще мiг писати щиро i чесно, бо патрiотизм ще не встигли наректи нацiоналiзмом, i майбутня репресивна машина тiльки проектувалась. Проте до її пуску лишалося зовсiм небагато часу . Отой свiтлий iдеал вiльної України спалахнув у серцi Тичини i, не розгорiвшись, був погашений зимним подихом нового лихолiття. Поет ще ранiше передбачав: "Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю". Невже не судилося щасливої долi нашiй зраненiй Вiтчизнi? Зараз вона, як нiколи, близька до своєї вiкової мрiї. Але, вiльна й незалежна, нiяк не може дихнути на повнi груди, щиро порадуватись, бо не звелася ще твердо на ноги, опинившись на роздорiжжi iсторичних шляхiв. Чи встоїть? Чи знайде свiй єдиний, власний шлях, що виведе її на широкi горизонти життя, до свiтлих вершин Добра i Правди?