Сторінка
1

Нацiональнi мотиви i особливостi їхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi Лесi Українки "Бояриня"

Леся Українка. Леся… Це тепле сонячне iм'я менi знайоме з дитячих рокiв. Вiдоме воно всiм прогресивним людям, i в першу чергу, українцям, бо Леся Українка у недовгiм життi стала народною поетесою. Вона була мислителькою та борцем шевченкiвського гарту. Все в її життi було справжнiм: вiршi, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця - спасiння. Читати її вiршi без хвилювання не можна. На мою думку, мало хто так палко любив свiй народ, свiй рiдний край, як любила його Леся Українка. Недарма i псевдонiмом своїм взяла вона iм'я народу, назвалася його донькою. У багатьох її поезiях вiдлунює бiль серця за рiдний розтерзаний край. Та особливо вiдчула я трагедiю великої патрiотки у драмi "Бояриня". У нiй письменниця звертається до найтрагiчнiших сторiнок iсторiї України - доби Руїни. Вона по-своєму оцiнює Переяславську Раду, показує, як Москва порушує угоду, укладену Б. Хмельницьким i росiйським царем. Чому ж Леся Українка звернулась до подiй XVII столiття? Я думаю, вона вважала "великою руїною" i час, коли сама жила: перекреслювалась iсторiя України, зневажалась культура (а мова навiть заборонялась), пiдкуповувалась українська iнтелiгенцiя… Щоб розбудити своїх землякiв, вiдродити їхню нацiональну пам'ять, письменниця i пише цю драму. Дiйовi особи в нiй, крiм гетьманiв, не iсторичнi. Порушуючи актуальне питання про нацiональну пасивнiсть - зраду, Леся Українка показує у творi рiзнi характери українцiв, їхнi погляди i поведiнку в цей складний час. Iз перших сторiнок драми я вiдчула симпатiї i антипатiї поетеси. Родина українського козака Олекси Перебiйного вболiває за долю рiдного краю, що потрапив у залежнiсть вiд Москви. Приймаючи у себе сина свого покiйного товариша-козака (зараз московського боярина Степана), старий Перебiйний не подiляє поглядiв гостя. У дiалозi боярина Степана i Iвана, сина Олекси Перебiйного, письменниця показує рiзне ставлення їх до Переяславської угоди: - На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. - Мав кому держати, Лихий їх спокусив давати слово. Iван вважає ганебним служити росiйському царевi, а вчинок батька Степана оцiнює як зраду, бо тому, було "однаково, чиї лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi". У свiй час молодший Степан "був у Києвi в науцi при Академiї", пiсля смертi ж батька, як вiн говорить, поїхав "до матерi на помiч" у Москву i там прижився… Ось тому погляди Iвана i Степана зараз цiлком протилежнi. Iван вважає, що за свiй край справжнiй патрiот повинен бути готовий на все, навiть на кровопролиття. Степан, згадуючи новелу про братiв Каїна та Авеля, заявляє: А як же можу я на Українi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи брата? Поетеса пiдкреслює: саме в тому i трагедiя України, що її сини не можуть дiйти згоди, поєднати свої дiї. Тому й ллються рiки кровi рiдних братiв, якi виступають за рiзних гетьманiв. Протестуючи проти братовбивства, що є ганьбою українського народу, Оксана тому й покохала Степана. Оця рука вiд кровi чиста… А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть. Одружившись, Оксана з чоловiком їде на чужину, а серце її розривається з туги за рiдним краєм. I ось Оксана у Москвi. Вона бояриня, але не цурається своїх звичок, одягу, мови. Леся Українка зiставляє уже не героїв, а два свiти - український i росiйський. Її героїня, молода бояриня, вiдразу помiчає рiзне становище жiнки: на Українi вона вiльна, в Росiї - нi. Оксана, що навчалась у братськiй школi, не може звикнути, що у Москвi дружину мають за холопку, що "нема тут звичаю з чоловiками пробувати при бесiдi": "Хiба я тут не як татарка Сиджу в неволi? …Скрiзь палi, канчуки… Холопiв продають", - докоряє вона чоловiковi. Обурює Оксану рабське догоджання, лукавiсть, улесливiсть, доноси, шпигунство. Тяжко переживає молода бояриня долю рiдного народу, коли починається "братовбiйна вiйна, що Дорошенко зняв на Українi", взявши в союзники татар. Письменниця пiдкреслює трагедiю українського народу, який завжди терпiв лихо вiд своїх союзникiв-сусiдiв. Оксана поривається на Україну, тужить за нею. Вона благає Степана послужити рiдному краєвi, користуючись близькiстю до царя, та полохливий Степан боїться, тремтячи за своє мiсце, за своє фiзичне виживання. Вiн навiть Оксанi забороняє пiдтримувати зв'язок з братчицею-товаришкою, зi своїм рiдним братом. Лякаючи її "дибою", Степан доводить, що вiн тут служить своїй Батькiвщинi. От саме Я маю до царя суплiху нести, що люди з України привезли. Словами Оксани Леся Українка утверджує, що тiльки в активнiй дiяльностi, в боротьбi за волю i незалежнiсть Батькiвщини, у служiннi своєму народовi i є справжнє щастя людини-громадянина. Леся Українка, велика патрiотка України, в образi Степана засудила нерiшучiсть, полохливiсть, пасивнiсть тих українцiв, якi не стали борцями. Вболiваючи за майбутнє Батькiвщини, письменниця вказує на помилки минулого - роз'єднанiсть українцiв. Поема "Бояриня" актуальна i в наш час. Вона навчає нас активно дiяти, а не пасивно споглядати, навчає боротися i перемагати. У цьому i є сенс життя.