Сторінка
4
Розрізнення суттєвих і несуттєвих елементів здійснюється, за Ріккертом, незалежно від того, яку оцінку дає виділеним явищам та чи інша людина. При цьому, дослідник культури, вважає він, виділяє не те, що природодослідник, тобто не загальне для всіх (досліджуваних об’єктів), а значиме для всіх (досліджуючих суб’єктів). Вчення Ріккерта про цінності являє собою останнє обгрунтування об’єктивності, тобто загальнозначимості наукового знання. Обгрунтування проводиться шляхом відшукання в самому пізнаючому суб’єкті того фундаменту, на якому могла б триматись вся будівля науки. Услід за Кантом, Ріккерт розрізняє в пізнаючому суб’єкті два “шари”: психологічний (емпірична свідомість) і гносеологічний (свідомість взагалі), або суб’єкт емпіричний та трансцендентальний. Емпіричний, тобто психологічний, суб’єкт індивідуальний; гносеологічний – надіндивідуальний; перший здійснює оцінку, яка через це завжди індивідуальна, другий – акт “співвіднесення з цінністю”, який являється загальнозначимим. Цінності можуть бути теоритичними, політичними, економічними, естетичними, моральними, релігійними (істина, справедливість, користь, краса, добро, бог).
Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження.
““Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження” .”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження””[12;122].
Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності.
“Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[2;350].
”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[2;374].
Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень.
“Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2;356]
Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу.
“Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, - пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук”.- Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження”[12;497].
Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”.
“Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї .Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини”[2;382].
Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному:
1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”);
2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. Тим самим Вебер зближується з історизмом; критикуючи історизм Дільтея, Кроче та інших за їх методологічні установки, Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні.
Завантажити реферат